Готфрид Келлер - Зелений Генріх

– Чоловіче мій, перестань! – сказала Розалія. – Я тебе не впізнаю!

– Гаразд! – відгукнувся Еріксон. – Нехай ця балаканина знаменує моє зворушливе прощання з Мистецтвом! Відтепер ми кинемо все це і постараємося добре використовувати наше життя!

Тут він, окинувши мене вже більш серйозним поглядом і тримаючи мою руку в своїй, відвів мене за мою величезну павутину і тихо промовив:

– Люс більше не повернеться. На його прохання я скачав у рурку його картини, уклав їх у ящики і відправив до нього на батьківщину, так само як його книги та меблі. Він написав мені, що хоче виставити свою кандидатуру в палату депутатів. Від живопису він відмовляється назавжди, позаяк «для цього потрібні очі», чого я не зрозумів. Так він впадає з однієї дурості в іншу, і мені хочеться плакати над ним. А тепер я приходжу сюди і застаю тебе за таким неймовірним дивацтвом, якого, напевно, ще не бачив світ! Що означає ця мазанина? Збадьорись, візьми себе в руки, виберись із цієї проклятої сіті! Ось тобі хоча б лазівка!

Із цими словами він пробив кулаком картон і розірвав його вздовж і впоперек. Я з вдячністю простягнув йому руку. Його слова та рішучий жест довели мені його розуміння і співчуття.

Після того як ми вийшли з-за картини і оглянули діру спереду, всі швидко попрощалися, звичайно, обіцяючи одне одному коли-небудь зустрітися знову. Але нікого з цих чотирьох людей мені більше не довелося побачити. За хвилину в моїй кімнаті знову стояла мертва тиша, і двері, за якими зникли ці красиві жінки й чоловіки, біліли у мене перед очима, як полотно, з якого одним помахом було стерто теплу картину життя.

У моїй робочій кімнаті на низенькій грубці стояла гіпсова фігура «Борґезького бійця» заввишки майже три фути. Це була відмінна копія, хоча й трохи пожовкла від часу; належала вона ще колишнім мешканцям і переходила від одного наступника до іншого. Кожен із них залишав за собою цього доблесного воїна, виплачуючи певну винагороду господарям будинку, і таким чином останні примудрялися час від часу мати деякий зиск із творіння преславного Агасія через дві тисячі років після його смерті.

Коли Еріксон і Рейнгольд разом зі своїми дружинами зникли за дверима, я перевів погляд на фігуру бійця, що стояла поряд із ними й мимоволі замилувався чудесною статуєю. Я підійшов до неї, немов до друга, який відвідав мене в годину сумної самотності, та, можливо, вперше, уважно глянув на неї. Швидко прибрав я картини й мольберти, підсунувши їх до стіни, виніс фігуру на середину кімнати й поставив її на столик, ближче до світла. Але вона сама випромінювала ще більш яскраве світло, незважаючи на свій потемнілий вигляд, і здавалося, в її русі саме життя стверджує себе в одвічному вирі захисту й нападу. Від піднятого кулака лівої руки, через плече до опущеного кулака правої, від лоба до пальців ніг, від потилиці до п’ят кожен м’яз, кожна частинка дихали рухом, нестримною рішучістю – перемогти або загинути зі славою. І яке розмаїття форм! Усі частини його тіла, здавалось, одухотворені єдиним поривом, немов якась співдружність бійців, спонукуваних уперед єдиною волею, щоб захистити свій союз від знищення.

Мимоволі я потягнувся за чистим аркушем паперу, ретельно загострив паличку вугля і спробував передати на папері обриси деяких деталей; коли ж побачив, що в мене нічого не виходить, спробував одним стрімким штрихом передати весь рух, починаючи від лівої руки до грудної клітки й потім спускаючись униз, до паху. Але рука моя була ще недосвідченою в малюванні, й лише коли вугіль злегка притупився, лінія сама по собі стала більш природною і пальці мої більш гнучкими. Проте ж тепер виявилося, що рука моя випереджає око, не звикле досить швидко схоплювати пропорції та ракурси людської фігури; мені довелося встати і точніше розглянути всі межі та переходи; я вже був досить дорослий, аби не братися за справу, з якою не знайомий, і тому вирішив спочатку поміркувати про цю натуру та її особливості.

Так протягом декількох днів я з гріхом навпіл закінчив увесь малюнок, потім, повернувши статую, намалював її і з інших боків. Але тут, подумки випрямивши воїна, я раптово вирішив намалювати його в ненапруженому положенні й таким чином ніби перевірити набуті знання. Дивлячись на фігуру, бездоганну щодо анатомії, я добре бачив, що являє собою кістка або м’яз, сухожилля або кровоносна судина; коли ж мені довелося зобразити все це в зміненому ракурсі, то я відчув, як мені не вистачає твердого знання взаємозв’язку всього того, що приховане, живе і рухається під нашою шкірою, а позаяк не могло бути й мови про те, щоб обмежитися лише недбалим, поверховим начерком, та в цьому й не було ніякого сенсу, то я був змушений відкласти вугіль.