Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Можливо, свободи волі й не існувало на нижчому щаблі людського розвитку й у окремих відсталих особистостей, але вона мусила з’явитись і розвитись, як тільки з’явилася потреба в ній; можливо, клич Вольтера: «Якби Бога не існувало, його слід було б вигадати!» – звучить скоріше блюзнірством, ніж «позитивним» висловом, але інакше йде справа зі свободою волі, й тут за правом та обов’язком людина мала б сказати: «Створімо цю свободу та подаруймо її світу!»

Школу свободи волі найправильніше порівняти з іподромом. Скакова доріжка – це наше життя на землі, й пройти її треба добре; водночас вона являє собою тверду основу матерії. Стрункий вишколений кінь – це матерія, хоча й особлива; вершник – воля людини, яка прагне підкорити собі матерію і стати вільною волею, щоб найбільш благородним чином подолати грубий, матеріальний простір; нарешті, шталмейстер у високих ботфортах і з бичем у руках – це моральний закон, який цілком ґрунтується на природі та зовнішньому вигляді коня і без нього взагалі б не існував. Кінь же не міг би існувати, якби не було землі, по якій він може скакати, так що всі ланки цього ланцюга взаємно зумовлені й жодна не може існувати без іншої, виключаючи хіба тільки ґрунт – матерію, яка існує незалежно від того, пересувається хто-небудь по ній чи ні. І все-таки бувають хороші й погані наїзники, і навіть не тільки з точки зору фізичних здібностей, але переважно з огляду на вміння володіти собою. Доказом тому слугує перший-ліпший кавалерійський полк, який зустрінеться нам на шляху. Ті солдати, яким не доводилося вибирати, проходити їм навчання з більшим чи меншим запалом, і яких лише залізна дисципліна привчила до верхової їзди, – всі вони майже в рівній мірі надійні вершники; ніхто з них особливо не вирізняється і ніхто не відстає від інших; звичайний хід життя визначається ще й тим, що вишколені, звичні до строю коні самі допомагають вершникам, і те, про що міг би забути наїзник, робить його кінь сам по собі. Тільки там, де немає примусу та звичайної рутини, цієї жорстокої необхідності, що підпорядковує собі солдатську масу, тільки серед офіцерського корпусу зустрічаються наїзники, яких можна назвати хорошими, поганими або відмінними, тому що в їх владі перевершити обов’язкові для всіх умови або знехтувати їх. Рядовий здійснює сміливі вчинки, що вирізняють його серед інших лише в запалі битви, під загрозою безпосередньої небезпеки, мимоволі та несвідомо, офіцер же день у день вправляється у стрибку та подоланні перешкод для свого власного задоволення, з доброї волі й, так би мовити, теоретично; але він далекий від думки, що завдяки цьому він усемогутній і що, незважаючи на всю його сміливість і силу, його ніколи не може скинути кінь або що його норовистий кінь не поскаче в тому напрямку, в якому не захоче він.

І хіба стерновий, – якщо застосувати інше порівняння, – тільки за випадкового шторму, який віднесе корабель його вбік, через те, що він залежить од сприятливого вітру, через те, що корабель його погано обладнаний і на шляху зустрілися несподівані рифи, через те, що затуманилися дороговказні зірки та сонце сховалося за хмарами, – хіба стерновий через усе це скаже: «Немає науки кораблеводіння»? Хіба він відмовиться від думки досягти наміченої мети, користуючись своїми можливостями?

Ні, якраз невідворотність, але разом із тим і закономірність безлічі взаємозалежних умов мусять пробудити в нас прагнення не випускати з рук штурвала і принаймні домогтися слави відважного плавця, що перепливає стрімкий потік у найбільш прямому напрямку. Тільки двоє не потраплять на інший берег: той, хто не вірить у свої сили, і той, хто нахваляється, що йому зовсім і не потрібно, що він, мовляв, збирається перелетіти і лише чекає, коли йому заманеться це зробити.

Так, в речах живе якась істота, сповнена почуттям відповідальності, вона збурює дзеркальну поверхню спокійної душі; саме виникнення питання про закономірності вільної волі є одночасно і причина її, і її втілення, і хто задає це питання, той зобов’язується вже тим самим морально підтвердити її існування».

Пригадую той день, коли я написав ці рядки; це було в серпні, в найдальшому куточку міського парку. Не надто пригнічений їхньою вагою, я не поспішаючи блукав по доріжках і наткнувся на кущі диких троянд, серед яких висіло кілька павутинок і діловито снували маленькі жовті павучки. Це була ціла колонія хрестовиків, зайнятих своєю справою. Один із них спокійно сидів посередині майстерно сплетеної сіті й терпляче вичікував жертву; другий підіймався неквапливо по навколишніх нитках, виправляючи то там, то тут невеликі пошкодження, в той час як третій сердито спостерігав за ворожим сусідом. Бо по краях кожної павутини, сховавшись у листі, сиділи такі ж жовті, але з довгим тільцем павуки, що не розкидали власних сітей, але задовольнялися тим, що захоплювали собі здобич умілих майстрів. Легкий вітер гойдав чагарник і разом із ним повітряне житло цих поселенців, так що й тут, у мирній тиші, звичайний хід речей вносив тривогу та будив пристрасті.