Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Щось подібне до Revalenta arabica відбувається і в багатьох інших речах, із тією різницею, що це не завжди бувають невинні мелені боби. Але скрізь ми бачимо таке ж загадкове поєднання праці та обману, внутрішньої порожнечі й зовнішнього успіху, нісенітниці та мудрої діяльності, доти, поки осінній вітер часу не розвіє всього цього, залишивши на чистому полі тут – залишки статків, там – занепалий торговий дім, спадкоємці якого не можуть уже або не бажають сказати, як його було засновано.

Якщо ж я захочу, – розмірковував я далі, – навести приклад діяльного, багатого на праці й одночасно істинного та розумного життя, то це життєвий шлях і діяльність Фрідріха Шиллера. Він, вирвавшись із того середовища, яке призначали для нього його сім’я й можновладний герцог, кинувши все, що, на їх думку, мало його ощасливити, з ранніх років став на власні ноги, роблячи лише те, що йому здавалося необхідним; він використовував історію про розбійників, дику, що перехльостувала всі межі благопристойності й моральності, щоб вирватися на простір і світло, та, ледь досягнувши цього, він, безперестанку спонукуваний внутрішнім почуттям, облагороджувався, і життя його було не чим іншим, як вираженням його внутрішньої сутності, вічною кристалізацією ідеалу, закладеного в ньому самому і в дусі часу. І цей працьовитий спосіб життя дав йому зрештою все, що особисто йому було потрібно. Він був – хай буде дозволено так висловитися – вчений домосід, а тому і не прагнув стати багатою і блискучою світською людиною. Дозволивши невелике відхилення від своєї фізичної та духовної сутності, відхилення, яке не було б «шиллерівським», він міг би стати ним. Але тільки після його смерті, можна сказати, його чесне, ясне і щире життя, сповнене працею, стало робити свій вплив. Навіть якщо не брати до уваги всієї його духовної спадщини, не можна не дивуватися викликаного ним реального руху, чисто матеріальної користі, яку він приніс завдяки відданому служінню своїм ідеалам.

Усюди, де звучить німецька мова, відомі його твори: у містах рідко знайдеш такий дім, де не красувалися б на полицях томи його творів, та й у селі, принаймні у двох-трьох оселях, знайдуться вони. І чим дужче поширюється культура серед усієї нації, тим більше вони будуть множитись і, зрештою, проникнуть у найбіднішу хатину. Сотні жадібних до наживи людей вичікують тільки, коли скінчиться термін привілеїв спадкоємців, аби почати розповсюдження плодів благородної життєвої праці Шиллера в такій же кількості й так само дешево, як поширюється Біблія, і популярність його праць, яка зросла в першій половині століття, ймовірно, зросте вдвічі у другій його половині. Яка безліч фабрикантів паперу, друкарів, продавців, службовців, розсильних, чинбарів, палітурників запрацювало і заробить собі на прожиток! Рух це – протилежність поширенню Revalenta arabica, і все ж він лише груба оболонка, яка містить солодке зерно неминущого національного багатства.

То було гармонійне, цілісне існування: життя та мислення, праця та дух зливалися воєдино. Але трапляється, що обидві сторони життя, так само наповнені чесною працею та безтурботністю, ведуть нарізне існування – так буває, коли людина з дня на день вершить свою скромну, непомітну справу, щоб забезпечити собі спокійну можливість вільного мислення. Так, Спіноза шліфував лінзи. Але вже у Руссо, який переписував ноти, це співвідношення вкрай спотворювалося – він не шукав у цьому занятті спокою або миру, але скоріше терзав себе та інших, хоч де б він був, хоч що б він робив.

Як же бути? Де визначені закони праці та гідність заробітку й де вони зіштовхуються одне з одним?»

Так я розвивав свої думки про речі, в яких у мене поки не було ніякого вибору, – адже потреба та життєва необхідність уперше стали переді мною на весь зріст. Це нарешті стало мені ясно; я згадав того павука, який заново відновлював свою розірвану сітку, і сказав собі, підвівшись: «Нічого не поробиш, треба починати спочатку!» Я озирнувся, шукаючи серед свого скарбу які-небудь предмети, що їх можна було б, мальовничо розташувавши, використовувати для невибагливих невеликих картинок. Мені раптово спало на думку зайнятися справою, що її, як я вважав, можна в будь-яку хвилину кинути. Ні, не тим прикрашальним живописом, яким займався художник, що викрав у мене сюжет (та я й не міг би з ним упоратись), але більш низьким рівнем мистецтва, де починається блиск розмальованих чайних таць і шкатулок. Щоправда, я не збирався впасти так низько, але все ж я думав, що мені доведеться рахуватися з невіглаством і грубим ринковим смаком натовпу та користуватися дешевими ефектами. Але хоч як завзято, як судорожно шукав я в своїх теках, мені було шкода всього, що потрапляло під руку, кожного аркуша з ескізом, кожного маленького начерку, і мені нічого не хотілося приносити в жертву. Якщо я не бажав сам губити свої колишні пройняті радістю творчості роботи, я мусив упасти ще нижче і винайти щось нове, де вже нічого було втрачати.