– Вас це не цікавить, га? – запитав він, коли помітив, що я не виявляю особливо радості. – Бачите, яким ви стали статечним і розумним! Швидко ж ви набралися мудрості, постоявши біля мого старого горна! Так завжди буває! А все-таки підіть-но прогуляйтеся, приятелю, хоч би для того, щоб подихати свіжим повітрям і подивитися на сонечко!
Я погодився з ним і пішов блукати по місту, що якось за одну мить перетворилося, – всі вулиці блищали фарбами, золотом, зеленим листям, зусібіч усе це майоріло та блискало. На вулицях колихалися незліченні натовпи народу, до міських воріт прямували блискучі кавалькади вершників, піхотні частини, цехи, студентські корпорації та всякі об’єднання з різноманітними дивовижними знаменами; там, за воротами, які я минув разом із натовпом, усе це веселе військо вирушило на рівнину та злилося з юрбами народу, що вже зайняв цю позицію, бо з околиць прийшло безліч селянських громад, сільських шкіл і стрілецьких союзів. Серед них тіснилися незліченні глядачі, у тому числі й я.
Раптом пролунав гуркіт гармат, і над містом, яке широко розкинулося, поплив дзвін; звуки оркестру, барабанний бій і оглушливі поклики натовпу сповістили наближення довгоочікуваної принцеси. У променях полуденного сонця блиснули клинки вершників, які скакали попереду, і потім в усипаному квітами екіпажі над головами гойдливого натовпу пропливла юна істота, – мені здавалося, що дівчину несе корабель, який ковзає по шумливим хвилях, тому що я не бачив коліс. Спочатку мене втішив цей неймовірний шум, але потім він став мені тягарем, як щось чуже; в мені прокинулася неприязнь республіканця до монархічної влади й до ладу життя, з яким я нічого не мав спільного і в якому я нічого не міг змінити, – ні примножити, ні применшити.
«Втім, ти для нього трудився і примножував! – заговорив у мені голос моєї громадянської совісті. – Ти вже кілька тижнів живеш на його рахунок, а ганебна плата за це і зараз ще у тебе в кишені».
«Принаймні я хоч не стріляв у цих його підданих, – відповідало моє почуття самозбереження, – як нерідко робила швейцарська гвардія на герцогській службі; й тепер іще цілі полки стоять біля підніжжя тронів, гірших, ніж той, який прославляють тут».
Думка про швейцарські полки на іноземній службі викликала у мене нові фантастичні уявлення; миттєво я побачив перед собою багато тисяч розфарбованих мною флагштоків у вигляді неозорого паркану й себе – фельдмаршалом серед цієї дерев’яної армії, зі шкіряним гаманцем у руках. Порівняння цього почесного становища з постом якогось покійного швейцарського маршала у французьких або іспанських військах говорило явно на мою користь, – принаймні на моїх руках не було ні краплі крові. Моє внутрішнє «я» знову повеселішало, винесло собі виправдувальний вирок, і на чолі могутнього загону моїх незримих палиць-духів я покрокував разом із натовпами, які повільно рухалися назад, у місто.
Неквапливо проходив я знову ошатними вулицями й уважно розглядав усі прикраси і народ, який розважався; потім, із настанням вечора, я знову вийшов із дому; всі сади були повні людьми, що танцювали, корчми та кав’ярні переповнені. Я не заходив нікуди, поки, вже коли зійшов місяць, забрів на острів, порослий столітніми сріблястими тополями, де стояла освітлена будівля, з якої линули звуки скрипок, литавр і духових інструментів; тут гуляв і танцював простий народ. Я збирався відшукати собі тихе місце під деревами, ближче до води, біля хвиль, які хлюпалися, виблискуючи в місячному світлі. Але інші шукали того ж, і я марно проходив між столиками, – вільного місця ніде не було; нарешті я зважився сісти до столу, де вже сиділи люди – кілька молодих жінок зі своїми друзями або рідними. Під високими деревами панувала напівтемрява, в якій світився строкатий паперовий ліхтарик, але світло це було дуже слабке, щоб позбавити хвилі, осяяні місяцем, їх чарівності або щоб нічне світило, промені якого пронизували листя дерев, здалося більш тьмяним.
Коли я, злегка піднявши капелюха, опустився на стілець, дві дівчини, що виявилися поруч зі мною, почали запевняти мене, лукаво всміхаючись, що для хорошого знайомого і товариша по роботі завжди знайдеться місце, й тільки тепер я впізнав у них швачок, яких бачив у крамничці Шмальхефера. Вони мило причепурились, і я був приємно здивований, зустрівши таких чарівних дівчат, на яких майже не звертав уваги і з якими ледь вітався, коли проходив повз них, забираючись у свою темну діру або покидаючи її. Старша відрекомендувала мене решті товариства, яке складалося з молодих ремісників різних професій, як побратима по цеху; від лахмітника вони вже знали моє ім’я. Очевидно, мене вважали чесним підмайстром маляра; молоді люди навперебій пригощали мене своїм пивом, але я теж замовив собі кухоль і, радіючи, що після тривалої самотності опинився знову серед людей, взяв участь у їх природних веселощах, не відкриваючи свого більш високого становища, що і взагалі було б недоречно.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу