Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Діти, покинуті й забуті під час її агонії, зголодніли і, гірко плачучи за померлою матір’ю, кричали і просили їсти; нарешті батько піднявся і тремтячими руками почав повсюди нишпорити, як сліпий, – чи не залишила покійниця де-небудь останньої приготовленої нею їжі. Він мимоволі оглядався на дружину, мовби чекав, що вона йому крикне: «Піди туди, там стоїть молоко, тут лежить хліб, у кавомолці є трохи кави!» Але вона мовчала.

Вражений цим сумним видовищем, я підійшов ближче і спитав, чи не можу чимось допомогти. Одна з жінок сказала, що лікарі наполягали на негайному перенесенні тіл у покійницьку; було б добре, якби обидва трупи забрали зараз, уранці, але, крім чоловіка, нікому сходити туди, щоб викликати носіїв. Тоді я запропонував свої послуги і вже десять хвилин по тому стукав у житло смерті. Подавши сторожу необхідні відомості, я заглянув крізь скляні двері до зали, де, витягнувшись, лежали вони – люди всіх станів і різного віку, ніби селяни, що приїхали на ринок і очікували ранку, або переселенці, що сплять на своїх пожитках в очікуванні пароплава. Між ними я побачив і молоду дівчину, що лежала серед квітів. Її ледь розквітлі груди відкидали дві бліді тіні на смертний саван; тут я згадав усе те, що пережив цієї ночі, й усі свої думки про майбутнє і, сповнений сумнівів і тривоги, страху та втоми, заквапився додому, щоб знайти спокій у сні.

Але сон мій був неспокійним і не дав мені очікуваного відпочинку: то мене будили приготування, викликані сумною подією, то мої власні сновидіння тривожили мене в напівзабутті, химерно переплітаючи події життя і приготування до смертного шляху, пристрасні любовні зізнання та похоронні співи, і я вільно зітхнув, лише коли зажеврів ранок і я міг нарешті зібратися з думками.

Але й прокинувшись, я відразу знову заплутався в суперечностях; коли я підвівся і, приклавши руку до чола, згадав усе, що сталося напередодні та що я збирався зробити найближчим часом, я завагався. Я запитував себе, чи не відступити мені від задуманого, чи не вважати перші тіні смерті, що впали на мене, таким собі застереженням згори? Чи все ж я маю йти за примарою кохання, яка вабила мене, набувши вигляду працьовитої бідності? Спокуса взяла гору: що може бути краще, – так мені здавалося, – ніж знайти розраду, довіру, та й самого себе на ніжних грудях молодої істоти? І чим серйозніше застерігала мене совість від того, щоб у такому становищі заводити любовні зв’язки і вступати в такий сумнівний союз, тим більше знаходилося доводів, які говорили про необхідність дотримати свого слова, довести честь свою і не відступати малодушно від прийнятого наміру.

Я вирішив навіть відшукати свою привабливу супутницю вже наступного вечора, не чекаючи кінця тижня, а перед цим хотів запитати лахмітника, чи не зможе він давати мені й далі таку ж невибагливу роботу, яку я тільки-но виконав для нього.

Очі та губи мої жадали радощів життя, і я пішов із оселі скорботи, звідки вже кілька годин тому забрали тіла матері та її останньої дитини. Я не звернув уваги на осиротілих малюків, що сиділи, тісно притулившись одне до одного, біля відчинених дверей.

І ось, вийшовши з дому і квапливо крокуючи вулицею, я зіткнувся з молодим чоловіком, який вів під руку гарненьку жінку. Обоє були вбрані в добротний дорожній одяг і, очевидно, шукали якийсь будинок, звіряючись із адресою з папірця. Обличчя чоловіка здалося мені знайомим, але я, зайнятий своїми думками, в неуважності пройшов би повз нього, якби він, глянувши на мене уважно, не вигукнув рідною моєю говіркою:

– Так ось же він! Скажіть, адже ви пан Генріх Леї, якого ми якраз шукаємо, чи не так?

Зрадівши і злякавшись одночасно, я впізнав його: це був сусід-ремісник із нашого міста; кілька років тому, приблизно в один час зі мною, він вирушив на чужину, давно вже повернувся додому, став майстром, успадкував майстерню батька та розширив її, а тепер здійснював весільну подорож. При цьому, одначе, він мав на увазі й деякі інші, чисто ділові цілі, позаяк його дружина, що її він вів під руку, була із заможної родини і принесла йому в посаг кошти і можливості для нових вигідних справ.

Він передав мені привіт від моєї матері, яку він спеціально відвідав перед від’їздом. При його відвідуванні вона була змушена з деяким збентеженням зізнатися, що навіть не знає точно, де я нині перебуваю і чи живу ще на старому місці; тим більше вона прагнула отримати звістку про мене. Я теж відчував себе збентеженим і соромився детально розпитувати про матінку, позаяк цим я видавав себе, показуючи, що нічого про неї не знаю; але довго я стримуватися не міг і почав розпитувати про все, що мене турбувало.