Готфрид Келлер - Зелений Генріх

– Ні, я не хочу бути у вашій шкурі, ви риба!

Повернувшись у замок, вона мусила розпорядитися, щоб гостям перед від’їздом сервірували чай, а потім бути присутньою при прощанні з ними. Мені довелося, підкорившись вимогам графа і капелана, залишитися з ними за склянкою пуншу; Доротея прийшла побажати нам доброї ночі. Обвивши рукою плечі графа, вона, жартівливо схлипуючи, мовила:

– Жахливе життя у прийомної дочки! Вона не може навіть поцілувати батька, прощаючись із ним перед сном!

– Що це тобі спало на думку, дурненька? – сказав граф, сміючись. – Це, звичайно, не годиться і навіть було б непристойним.

Залізний образ знов обернувся в моєму серці й усю ніч болісно мене гнітив. До того ж він тиснув мені горло, і я не міг дихати, поки не вибухнув потоком сліз і сумних зітхань, – уперше в моєму житті я так страждав од любові. Невдоволення цією слабкістю ще посилило моє горе, крім того, я зробив украй неприємне відкриття: виявляється, справжня пристрасть (а я вважав своє почуття таким) позбавляє людину всякої свободи волі, всякої можливості розумно розпоряджатися самим собою.

Коли настав ранок, од «весни» не залишилося й сліду; йшов мокрий сніг навпіл із дощем. Коли я з’явився в замку, Дортхен уже не згадувала про лист, та сам я тим більше не був у змозі взятися за нього. Ще одним новим відкриттям була моя відраза до їжі; ніколи б я не повірив, що такі причини можуть викликати такі наслідки. Мені коштувало великих зусиль приховати відсутність апетиту і пов’язану з цим сумовитість, адже я вже давно був не хлопчик. Я дуже шкодував, що настільки вигідна пристрасть, яка дозволяє економити на хліб щоденний, не опанувала мене в ті дні, коли я голодував, – вона зробила б мені чудову послугу. Те, що я не міг поділитися цими реально-економічними спостереженнями з Дортхен і розвеселити її, глибоко мене засмучувало.

Дортхен же, навпаки, здавалася дуже жвавою; з кожним днем вона була все веселішою і, мабуть, не дуже-то турбувалася про мене. Вона пускала дзиґою монети по столу, приводила дітей та панькалася з ними, прикрашаючи їх голівки паперовими ковпаками, кидала собакам у дворі поноску, і все це здавалося мені незвичайним, дивним, сповненим незбагненної принади, все зачаровувало мене. Чим більше вона бісилась і пустувала, тим більше я захоплювавсь її природною принадністю та жвавістю духу; бачив, що в цій милій кучерявій голівці сидить тисяча бісенят. Якщо жінка спочатку підкорила нас відкритою й ясною сердечною добротою, тим, що називають жіночим зачаруванням, якщо ми потім у наївному подиві відкрили, що кохана наша не тільки красива й добра, але ще й розумна, то, раптово виявивши в ній бешкетну, дитячу жорстокість, ми остаточно позбуваємося спокою та розуму; от і мене тепер опанував раптовий страх, що я вже ніколи не знайду спокою, – адже я ніколи не зможу назвати моєю цю веселу, привабливу дівчину. Бо, якщо любов не тільки прекрасне та глибоке, а й по-справжньому веселе почуття, вона кожну мить нашого короткого життя мовби оновлюється, вона подвоює цінність ЖИТТЯ, І НІЩО так не пригнічує нас як усвідомлення того, що щастя це можливе, але для нас недоступне; найсумніші люди ті, які готові нестримно веселитись, але не знаходять нікого, хто розділив би з ними їх життєрадісний порив, і перебувають у зневірі й тузі. Так думав і відчував я в ті дні, бо не знав, що на світі існують речі важливіші та більш постійні, ніж ця юнацька веселість.

Залишаючись сама собою, моя кохана що не день здавалася мені іншою та все більш незрозумілою істотою, так що врешті-решт я втратив усяку безпосередність у спілкуванні з нею і, щоб вилікуватися від моєї недуги, спробував, подібно до самітника, віддалитися в хащі; я заявив, що бажаю ближче познайомитися з місцевістю і людьми, і під цим приводом цілими днями, незалежно від погоди, блукав околицями. Але найбільше годин я проводив на лісистих пагорбах, під старими ялинами або в покинутих хатинах вугільників, уникаючи всякого товариства; це було дуже розумно вже з тієї причини, що, зайнятий невпинно одним і тим же предметом, я втрачав владу над собою і починав думати вголос, скаржачись на нестерпний біль, який стискав серце і який я сотні разів безуспішно намагався придушити.

– Значить, ця чортівня і є справжня любов? – говорив я якось раз сам собі, сидячи під деревами та дивлячись у далечінь. – Хіба я з’їв хоча б на один шматок менше, коли Анна була хвора? Ні! Хіба я пролив хоч одну сльозу, коли вона померла? Ні! І все ж я так носився зі своїм почуттям! Я клявся навіки зберегти вірність померлій, але мені й на думку спадало присягатись у вірності цій живій дівчині, позаяк це само собою зрозуміло, і я навіть уявити не можу собі нічого іншого! Якби вона важко захворіла або померла, хіба б я був у змозі уважно спостерігати за подіями чи навіть описувати їх? О ні, я відчуваю, це зломило б мене і весь світ би померк. Яким же я був тверезим юнаком, коли так платонічно, так розважливо любив, але ж я тоді був зовсім іще зеленим молодиком. Як безсоромно цілував я й молоденьку дівчину, і дорослу жінку, ніби випивав чашку молока до вечері! А тепер, коли я став старшим і побував у бувальцях, мені моторошно при одній думці про те, що, можливо, ця чарівна, сердечна дівчина коли-небудь, у далекому майбутньому, дозволить поцілувати себе!