Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Увесь цей час граф віддавався своїй єдиній пристрасті – полюванню – і тому мало бував удома. Тепер вона, здавалося, трохи стомила мого гостинного господаря, і він знову почав шукати мого товариства. Він знайшов мене в каплиці, позаяк у мене не було більше причини бродити лісами та полями, а тут було найбільш відлюдно.

– Як же справи з картинами, маестро Генріху? – сказав він, поплескуючи мене по плечу. – Просуваються вони?

– Не занадто, – відповів я несміливо й ніяково.

– Ну, це не горить, ми раді бачити вас у себе якомога довше! Але я бачу по вашому обличчю, що вам хочеться швидше покінчити з цією справою.

«Ти влучив не в брову, а просто в око!» – подумав я і раптом з такою запеклою рішучістю взявся за роботу, що через три тижні обидві картини були готові.

Виставивши їх для просушування на повітря, я замовив столяру ящики, в яких він мав відправити їх до столиці. Потім, аби не сидіти без діла, я вирушав на прогулянку і якось раз, повернувшись додому пізно ввечері, побачив із саду, що вікна Доротеї освітлені. Знову я втратив сон, який повернувся було останнім часом, коли я напружено працював, – але ж я навіть іще не знав, чи справді вона повернулася.

Вранці з’явилася Розхен і покликала мене до сніданку: на честь прибуття Доротеї ми мали зібратися за столом. Коли я прийшов у замок, її голос дзвенів усюди; вона співала, як соловей літнього ранку, і все було напоєне життям і радістю; тільки я був сумний і небагатослівний, – наближалася неминуча розлука.

Вона, здавалося, нічого не помічала, продовжуючи пускатися на всілякі витівки, які турбували та бентежили мене; при цьому вона весь час зверталася до інших і постійно використовувала допомогу незмінної своєї подруги і супутниці Розхен, яка безвідмовно виконувала всі її доручення. Коли ж я почув тихий, сріблястий сміх маленької садівниці, який, як мені здавалося, стосувався мене і викликаний моєю похмурістю, я наздогнав дівчину й однією рукою стиснув їй пальці, а іншою міцно тримав її голівку, змушуючи дивитися мені просто у вічі.

– З кого ти смієшся і чого ти хочеш, дзиґо? – вигукнув я. Квітуча дівчина відбивалась і намагалася вирватись, але продовжувала сміятися. Несподівано вона затихла і прошепотіла мені на вухо:

– Дайте ж нам посміятися. Моя панянка така весела й задоволена, що повернулася! А знаєте чому?

Коли я, зніяковіло почервонівши, відпустив пустунку, вона поклала мені руку на плече і продовжувала таким же тихим шепотом:

– Вона була так сумна весь час, тому що закохана! А знаєте, в кого?

Я відчув, що в мене ніби зупинилося серце, і беззвучно запитав:

– Ну, в кого ж?

– Один ротмістр у кірасирському полку, – шепнула вона зовсім тихо, – небесно-блакитний мундир, білий як сніг плащ, сталевий панцир і висока срібна каска з круглим гребенем. Панночка говорить, він прекрасний, як Гектор, хоча так звуть нашого чорного собаку!

З цими словами Розхен втекла слідом за своєю пані, яка зникла ще раніше. Щоправда, я помітив: усе це був жарт, проте опис красеня кірасира в такому зв’язку не дуже припав мені до смаку.

На щастя, саме в цей момент прибули ящики, і картини відразу ж почали упаковувати. Я сам забивав цвяхи у кришки, та так, що вся каплиця двигтіла від сердитих ударів, тому що з кожним ударом я все впевненіше приймав рішення виїхати наступного дня, і мені здавалося, що я забиваю власну труну. Але після кожного удару лунав дзвінкий сміх або веселий спів із коридорів і зі сходів, – дівчата раз у раз бігали туди й сюди, гримаючи дверима.

Це призвело до того, що я пішов у садовий флігель і відразу ж уклав валізу, яку разом із усім вмістом купив під час останньої поїздки до столиці. Скінчивши укладатись, я з важким серцем, але зосереджено-спокійний вийшов із будинку та попрямував у бік кладовища; там я сів на улюблену лавку Дортхен, сподіваючись, що вона сама, можливо, прийде і я принаймні посиджу з нею кілька хвилин, не зазнаючи глузування та знущання, – просто я хотів подивитися на неї наостанок. Хвилин через п’ятнадцять вона і справді прийшла, але в супроводі дочки садівника та чорного Гектора. Тоді я поспішив піти, сподіваючись, що вони мене не помітили, і зник за церквою. Але позаяк до мене долинали розмова та сміх дівчат, я, збентежений, вирушив у село. Зайшовши до капелана, щоб знайти у нього притулок, я удав, що прийшов повідомити його про свій від’їзд.

Він сидів за столом, який був залитий вечірнім сонцем.

– Я саме закушую, – сказав він, – чи не хочете скласти мені компанію?