Готфрид Келлер - Зелений Генріх

– Ні, дякую, – відповів я, – але якщо дозволите, я посиджу та поговорю з вами!

– Ну й молоді люди пішли нині, – відповів превелебний отець, – у них уже немає справжнього німецького апетиту! Та й мислять вони згідно з цим, тут і не може іншого вийти: з нічого не буде нічого!

– Відколи ваша превелебність настільки матеріалістична?

– Не плутайте існуюче з неіснуючим, нещасний чорнокнижнику, й сідайте! Ковток пива вам, в усякому разі, не зашкодить!

Так, розмовляючи зі мною, він продовжував пріти над великим блюдом, що стояло перед ним, де лежали вуха, рильце, ніжки та хвостик нещодавно зарізаного поросяти. Все це було щойно зварене і приємно лоскотало нюх капелана. І він віддавав належне поросяті, вихваляючи його дивовижну, ні з чим не порівнянну ніжність і запиваючи м’ясо золотаво-коричневим пивом, яке сьорбав із великого кухля.

Я просидів у нього хвилин десять, коли у двері постукали, і, супроводжувана тільки красенем Гектором, увійшла Доротея; вона люб’язно привіталася, хоча, здавалося, була в легкому збентеженні.

– Не заважатиму вам, панове, – сказала вона, – я лише хотіла просити пана капелана прийти до нас сьогодні ввечері, позаяк пан Леє завтра від’їздить. Ви не зайняті, сподіваюся?

– Звичайно, я прийду! – відповів священик, знову сідаючи та беручись за своє приємне заняття. – Будь ласка, дорогий мій, принесіть для панянки стілець!

Я виконав це з великим завзяттям і поставив стілець якраз навпроти себе. Доротея подякувала мені привітною усмішкою і, сівши, скромно опустила погляд. Я відчув, що щасливий: у кімнаті капелана було затишно й сонячно, я сидів навпроти неї, а вона була така доброзичлива та спокійна! Капелан продовжував їсти і говорив за всіх, а нам залишалося тільки слухати його, в той час як собака, широко розкривши пащу, не зводив палаючого погляду зі страви, рук і рота його превелебності.

– Ах, бідолашний собачка, у нього слинка тече! – мовила Дортхен. – Ви це теж їстимете, пане капелане, чи дозвольте дати йому?

При цьому вона показала на завиток хвостика, який красувався на краю блюда.

– Цей свинячий хвостик? – сказав капелан. – Ні, мила панянко, це йому дати не можна, хвостик я з’їм сам. Ось постійте, тут дещо для нього знайдеться. – І він поставив перед собакою, що кинув на нього благальний погляд, тарілку, куди складав кісточки та хрящики. Ми з Дортхен мимоволі подивилися одне на одного і не могли втриматися від усмішки: священик отримував таку чисту радість од життя в найпримітивнішому її вияві, що нам стало весело. До того ж задоволене бурчання собаки, який жадібно зайнявся вмістом тарілки, сприяло цьому настрою. Дортхен погладила його по голові саме в той момент, коли я проводив рукою по блискучій спині собаки і, побачивши, що нашим пальцям загрожує небезпека зустрітися, делікатно прибрав руку; за це вона швидко подякувала мені легкою усмішкою.

Вітерець тихо гойдав фіранки біля відчиненого вікна, і рій блискучих мошок із такою стрімкістю і пристрастю танцював у сонячному промінні, наче всі вони відчували, наскільки коротким є їх земне існування, можливо, не більше якоїсь півгодини.

У цю хвилину економка викликала капелана, який мав прийняти якусь пару, що вічно сваряться одне з одним; подружжя запросив до себе парафіяльний священик, але сам він кудись поїхав.

– Вічно їм треба лаятись і сваритися, лихо з цими сімейними! – скрикнув старий холостяк, засмучений такою притичиною. – Приберіть зі столу, Терезо, потім уже я не їстиму!

З цими словами він швидко попрямував до приймальні парафіяльного священика, не прощаючись із нами, й тому нам довелось залишитися за столом, укритим білою скатертиною: економка прибрала тільки блюда й тарілки, а скатертину залишила. Мовчки дивився я на білий круг між нами, освітлений юним весняним сонцем. Слово «сімейні», яке, йдучи, вимовив капелан, здавалося, звучало ще в повітрі, позаяк ми обоє мовчали. Бо й Дортхен сиділа безмовно, поклавши руку на голову собаки, який теж покінчив із їжею. Одначе це делікатне слово не пов’язувалось у моєму сприйнятті з тим, що мав на увазі капелан, – воно викликало в уяві образ щасливої пари, яка сидить у своєму тихому будинку за столом, одне проти одного. Здавалося, що білий круг оживає картинами щастя, і мене охопила глибока печаль за Дортхен: мені здавалося, що лише зі мною вона може бути щасливою і спокійно доживе до старості. Зітхнувши, підвів я зволожені слізьми очі та з жахом зауважив, що погляд Дортхен зі співчуттям спочиває на моєму обличчі, що на її щільно стулених губах з’явився вираз м’якої, привітної серйозності, який додавав їй особливої принадності, а голівка задумливо схилилася набік. Навіть коли я глянув на неї, вона не відразу змінила позу та вираз обличчя; тільки коли і в її очах з’явився вологий блиск, вона опанувала себе. Ця мить запам’яталася мені назавжди, – так людина, якій одного разу пощастило побачити в незвично прозорому повітрі рівне сяйво невідомої зірки, ніколи вже його не забуде.