Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Тут вона взяла в руки бронзовий посуд і обережно підняла; потім несподівано почала трясти його з усіх сил, так що висохле щось, що лежало в ньому понад чотириста років, голосно загрюкало всередині й до того ж задзвенів ланцюг. Дортхен схвильовано дихала; я бачив ясно її обличчя, на яке падав промінь денного світла, і помітив, як воно змінювалося – рожевий рум’янець перейшов у мармурову блідість.

– Послухай-но це брязкальце! – вигукнула вона. – На, побрязкай, якщо хочеш!

Вона тицьнула урну в руки Розхен, яка тремтіла від страху, але та скрикнула і впустила серце; Дортхен спритно підхопила його і знову почала трясти урну.

Я ж, про присутність якого вони зовсім і не підозрювали, з подивом позирав на цю гру.

«Постривай-но! – подумав я. – Ось я тебе налякаю!»

Швидко втер я сльози, зробив глибокий вдих і мовив по-давньофранцузьки сумним голосом, для чого мені не довелося навіть особливо міняти свій: «Dame, s’il vous plaist, laissez cestuy cueur en repos!» [16]

Подвійний крик був мені відповіддю, і дівчата, як божевільні, вибігли з ніші, а потім із церкви; Дортхен, що бігла попереду, одним махом перестрибнула через сходинки й поріг церковних дверей; вона була бліда як смерть, але все ще сміючись, підбирала сукню і, перебігши через кладовище до своєї улюбленої лавки, кинулася на неї; все це я міг добре розгледіти з вікна, на яке швидко заліз.

Дортхен, чиє обличчя було ледве не біліше її білих зубок, відкинулася назад, обхопила коліна руками, а Розхен вигукнула:

– Боже мій, та це був привид!

– Так, так, привид, звичайно, привид! – сказала Дортхен і зареготала як божевільна.

– Ти безбожниця! Хіба ти зовсім не боїшся? Хіба твоє серце не стукає ще сильніше, ніж стукало там мертве серце?

– Моє серце? – відповіла Дортхен. – Я кажу тобі, воно прекрасно почувається!

– Що ж він крикнув? – запитала Розхен, яка весь час притискала до власного серця обидві руки і час від часу перевіряла, чи не втратили вони здатність рухатися. – Що сказав цей французький привид?

– Він сказав: пані, якщо вам хочеться, візьміть це серце і зробіть собі з нього подушку для шпильок! Піди назад і скажи, що ми подумаємо! Піди, піди, піди!

Вона підхопилася, удала, що хоче справді підштовхнути гарненьку служницю до церкви, але замість цього несподівано обняла її й почала обсипати поцілунками. Потім вони обидві зникли за деревами.

Деякий час по тому я теж виліз зі свого затишного куточка, щоб завершити останні приготування до від’їзду. Я вирушив у садовий флігель і перевірив, чи все укладене та готове до подорожі; справді, упаковуючи валізу, я забув про череп, і мені довелося підшукувати для нього місце. Нарешті й його було покладено; до речі, це була єдина річ із тих, які я колись узяв з домівки, вирушаючи на чужину. Ось чому цей уламок минулого був мені особливо дорогий; довго лежав він у землі батьківщини, потім поділяв зі мною самотність моєї кімнатки; цей німий свідок бачив усе моє життя, і з ним я повертався додому, позбавлений принаймні не всього свого майна.

Зробивши все це, я попрямував до графа, щоб поговорити з ним на прощання та провести останні години, як того вимагав обов’язок вдячності. Але він не хотів і чути про таке розставання й наполіг на тому, щоб знову провести мене в місто, бути свідком того, що я зроблю зі своїми картинами, і дізнатись, як підуть мої справи.

– Треба остерігатися, – сказав він, – одразу ж після першої невдалої спроби знову потрапити в руки якогось перекупника.

– Цього не слід боятися, – відповів я, – тепер я досить багатий, аби залишити ці картини поки що у себе і навіть привезти їх додому, де вони прислужаться свідченням того, як я провів весь останній час.

– Нічого подібного, – заперечив він, – вони мають справити належне враження в світі мистецтв, інакше наступне ваше рішення не матиме під собою підґрунтя.

Пішовши від графа, я попрямував до тераси, де і збирався провести залишок дня до нашої вечірньої зустрічі. На столі вітальні, через яку я проходив, я побачив блюдо з солодощами, які зазвичай загортають у строкаті папірці, вкладаючи туди які-небудь віршики або так звані девізи. Доротея любила загортати такі ласощі сама і замість звичайних банальних віршиків надписувати дотепні епіграми, двовірші та строфи пісень, які вона відшукувала у найрізноманітніших поетів і різними мовами. Вона збирала безліч таких висловів і віддавала їх друкувати на великих аркушах, які потім можна було розрізати в міру потреби. У неї був талант підбирати щоразу підходящі цитати, так що за десертом товариство нерідко приходило в захват від цих кумедних і веселих чи дотепних і дошкульних натяків, які завжди вносили пожвавлення. Іноді вона пустувала, з’єднувала два рядки з різних поетів, і всім здавалося, що читаєш знайомі вірші, але несподіване поєднання знайомого з незнайомим набувало абсолютно протилежного змісту, і це збивало з пантелику читачів. У неї зберігався запас таких солодощів у плетеному срібному кошичку, вона прикрашала його квітами і сама, коли траплявся до цього привід, обносила ним гостей. Мене не особливо приваблювала ця забава; але, як правовірний закоханий, я вважав її якщо не чимось чудовим, то все ж пробачною і навіть милою витівкою; ми ж завжди буваємо раді, знаходячи маленькі недоліки у тих, кого любимо, і не тільки прощаємо їх негайно, але часом поширюємо і на них нашу любов.