Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Я все ще носив на грудях, у гаманці, вірш про надію, надрукований на зеленому аркушику, й іноді перечитував його, недовірливо зітхаючи та похитуючи головою. Якщо навіть припустити, що цим простим словам судилося збутись і що мене чекає щастя, я все ж перебував у такому становищі, що мусив боятися його, подібно до хвалька, який на чужині прихилив до себе серце блискучої красуні й не сміє показати їй свою убогу хатину. Мені здавалося, що я тепер не здатний навіть вести дружне листування, позаяк розповісти правду про себе я соромився, а брехати мені не хотілося. Час жартівливих небилиць і гри фантазії, навіть у найбільш невинному значенні слова, минув назавжди.

Так промайнуло місяців десять; нарешті я пересилив себе і написав графу, не приховуючи від нього правди, але й не скаржачись на свою гірку долю.

Граф не відплатив мені за моє недбальство тією ж монетою. Навпаки, незабаром я отримав од нього довгого листа; в тій мірі, в якій він міг судити здалеку, він дуже уважно розбирав моє становище і подавав його мені як звичайний плин життя, котрий однаково випадає на долю палаців і хатин, гідних і недостойних: і який за природою своєю безперервно перебуває в русі та змінах.

«Що ж до нашої Дортхен, – вів далі він, – то і їй на долю випало багато різних змін, які торкнулися разом з нею і нас. Відтоді як ти поїхав, ми зробили несподіване відкриття: вона виявилася… моєю кровною родичкою; ні більше ні менше як племінницею. Я не розтлумачуватиму тут докладно тобі, як це сталось, але поясню в кількох словах: незабаром після смерті мого брата, загиблого в Південній Америці під час заколоту, померла і його вдова, висловивши перед смертю свою останню волю – відправити осиротілу дитину до його німецьких родичів, доручивши це вірним людям. Але ці люди виявилися ненадійними. Щоб зберегти для себе деяку частину статку (втім, дуже незначну суму), яку їм необачно довірили, вони вирішили спекатися дитини, по дорозі підкинувши її мені. Вони дійсно перебували серед переселенців, які відправлялися в південну Росію, або, вірніше, приєдналися до них по дорозі до Дунаю і дуже хитро обставили свій обман. Ніхто в Америці ними не цікавився, та й раніше ніхто не сповіщав нас ні про відправку дитини, ні про смерть матері, а тому все могло зійти безкарно. Лише зовсім недавно цю пару грішників під старість почала мучити совість або, вірніше, жадоба винагороди; вони оголосили правду і навели необхідні докази, які весь цей час зберігали у себе. І ось тепер у нас, на нашій німецькій батьківщині, стало на одну графиню більше! Скільки мине часу, поки вона стане темою одного або багатьох романів, ще невідомо; я пророкував їй кілька народних п’єс і мелодрам. Але вона не слухає мене, позаяк готується до створення другої частини роману. Місяць тому графиня Доротея фон У…берґ (власне кажучи, її звуть по-справжньому Ізабель) заручилася з молодим бароном Теодором фон У…берґом. Це красивий і добропорядний хлопчина з дворянської сім’ї, що носить наше прізвище, але вже протягом декількох сторіч не має нічого спільного з нами. Йому виклопочуть графський титул, і я нічого не матиму проти того, щоб майорат перейшов до нього. У мене настільки ж мало причин перешкоджати продовженню нашого роду, як і сприяти збереженню його. До всього цього я зовсім байдужий, якщо не брати до уваги втіхи, якої можу завдати дівчинці, зробивши таку ласку її нареченому.

Тепер хочу сказати тобі ще про одну річ, яка стосується нас обох, дорогий друже Генріху! Я прекрасно бачив, що ти закохався в Дортхен! Я удавав, що нічого не помічаю, бо не люблю втручатися в такі справи, де люди самі можуть впоратись і знають, що їм треба робити. До того ж довговолоса частина людства настільки мінлива, що не варто без особливої потреби нав’язувати свої поради. Вона теж була не байдужа до тебе, і навіть тепер вона про тебе добре відгукується, і справа йде приблизно так: якби ти скористався своїм перебуванням тут (а цього ти не зробив, як людина, що знає межі) й якби врахував свою вигоду або, незабаром після повернення на батьківщину, дав про себе знати, то, я гадаю, Доротея і нині була б тобі вірна. Але ти упустив час, і коли з’явився більш рішучий претендент, вона переступила через цю рису; до того ж її наречений допоможе їй знову зайняти відповідне становище в суспільстві.

Але навіть якщо відволіктися від цих цілком зрозумілих переживань, ми не мусимо суворо судити дитину за її непостійність, якщо така й мала місце. Дівчата настільки часто бувають надані самі собі, їм так гірко доводиться страждати і плакати, поїдаючи заварену ними кашу, що саме цим і можна пояснити раптовість, із якою іноді вони змінюють свої прихильності. Час їхнього розквіту минає швидко, і вони не люблять довгого очікування, а якщо воно затягується на невизначений термін і не підкріплене недвозначним і твердим словом, вони залишають за собою право не приймати ніяких рішень. Якщо вони подають надію, але своєчасно не отримують належного підтвердження, вони йдуть далі по своєму шляху; їм хочеться мати дітей і виховувати їх, поки вони самі ще молоді, а не коли стануть зрілими матронами. Якраз найкрасивіші та найздоровіші квапляться назустріч своєму покликанню й часто відхиляють нареченого, якщо той пропустив нагоду.