Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Коли ж усі труднощі були позаду, врожай забезпечений і селище дістало ім’я якогось іще до Різдва Христового знаменитого міста давнини, вона усамітнилась і зажила більш спокійним життям; у неї, по суті кажучи, не було ні педагогічної жилки, ні особливої любові до громадської діяльності. Продавши земельну ділянку, вона змогла у багато разів збільшити свій статок, і відтепер вона користувалася своєю свободою, щоб подивитися на життя в столиці штату і в інших великих містах, або ж, коли знаходила відповідних попутників, вона вирушала по широких річках у глиб країни, де живуть дикуни-індіанці.

Все це вона розповідала так жваво й так цікаво, що ми невтомно слухали, тим більше що кожне її слово дихало правдою. Час пролетів непомітно, – я вже багато років не сидів за столом, відчуваючи таке безтурботне щастя; хазяйська одноколка, яка мала відвезти мене додому, стояла напоготові, й мені пора було вирушати, оскільки я призначив на ранок кілька службових справ.

Прощаючись, я подякував Юдіф за гостинність і запросив її запросто побувати у мене, хоча і попередив, що нам знову доведеться обідати в готелі, позаяк удома я господарства не веду.

– Найближчими днями я приїду, – сказала вона, – у цій же тріумфальній колісниці і вимагатиму частування!

Коли я вже сидів в екіпажі, вона безмовно потиснула мені руку в темряві і мовчки стояла, поки я не поїхав.

Але несподіване щастя, яке наповнювало мене, затьмарилося вже вранці, коли я подумав, що змушений буду повідати їй про таємницю, що мучила мою совість, і про долю неньки. На світі був тільки один суворий суддя, чий вирок мене лякав, – ця проста і чудова жінка, і разом з тим я не уявляв собі ні дружби, ні любові між нами, якщо вона не буде знати всього.

Тому я очікував її не тільки з нетерпінням, а й зі страхом; нарешті наступного дня вона приїхала. Деяка пригніченість затьмарювала радість нашої зустрічі, й Юдіф відчувала це так само, як я. Озирнувшись у моїх кімнатах, вона поклала капелюх та накидку і сказала:

– Тут досить славно, в цьому великому селі, майже як у місті. Я б, мабуть, переїхала сюди, щоб бути ближче до тебе, якщо тільки…

Вона зупинилася, зніяковівши, як молоденька дівчина, але потім вела далі:

– Бачиш, Генріху, відтоді як ти приїхав, я вже багато разів блукала гірською стежкою, де ми зустрілися, щоб здалеку подивитися на ці місця, але я не відважувалася прийти!

– Ти не відважувалась! Адже ти така хоробра!

– Розумієш, так вийшло: ти мені полюбився, й я ніколи не могла тебе забути. У кожної людини є щось, до чого вона по-справжньому прив’язана. І от якось, деякий час тому, в нашій колонії з’явився земляк із нашого села; щоправда, він уже кілька років мешкав у Новому Світі. Мова зайшла про справи на батьківщині, й я ненароком запитала його, чи не знають в селі, що з тобою; але я вже не сподівалася дізнатися про тебе і звикла до цієї думки. Приїжджий подумав трохи і сказав: «Зачекайте-но, я постараюся згадати. Я щось про нього чув», – і він дещо розповів мені.

– Що ж він розповів? – сумно запитав я.

– Він чув, що ти, збіднівши, поневірявся на чужині, що мати через тебе заплуталась у боргах і зрештою померла з горя, що ти повернувся на батьківщину в жалюгідному стані та, заробляючи собі на прожиток, служиш десь маленьким писарем. Коли я дізналася про твою біду, я відразу ж зібралася в дорогу, щоб їхати до тебе й бути з тобою.

– Юдіф, невже ти це зробила? – вигукнув я.

– Що ж ти думаєш? Хіба я могла залишити тебе в горі та біді, тебе, якого я ще хлопчиком так ніжно любила й пестила? Невже я могла не прийти до тебе? Але коли я повернулася, виявилось, що все це неправильно! Щоправда, твоя мати померла, але ти повернувся з чужих країн заможною людиною, ти на державній службі й зажив, як я помічаю, шани та поваги. Інші, щоправда, кажуть, що ти загордився і не завжди привітний! Але й це неправда!

– Значить, заради мене ти повернулася з Америки, хоча чула про мене тільки погане?

– Хто це сказав? Незважаючи ні на що, я ніколи не думала про тебе погано, я тільки вважала тебе нещасним!

– І все ж про найгірше в цьому нещасті тобі сказали правду. Я справді винен: я завдав матері тільки горе й повернувся лише для того, щоб закрити очі тієї, яку погубила турбота про мене!

– Як же це сталося? Розкажи мені все, але не думай, що я коли-небудь відвернуся від тебе!

– Але твій вирок не має ціни, якщо він залежить од твого доброго ставлення до мене!

– Якраз моє ставлення до тебе і є найвірніший вирок, і ти мусиш його прийняти! Ну, розповідай же!