Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Я почав найдокладнішу розповідь, настільки докладну, що врешті-решт утратив її нитку й відволікся, бо тягар, який лежав на душі моїй, раптом зник, і я відчув, що знову вільний і видужав. Раптово я обірвав свою розповідь і сказав:

– Не варто більше згадувати старе! Ти зняла з моєї душі тягар, Юдіф, і я вдячний тобі за те, що знову веселий; тепер я твій до кінця свого життя!

– Оце я рада чути! – відповіла вона; очі її заблищали, і радість освітила прекрасні риси її обличчя. Я часто згадував цю мить і, збентежений, розмірковував про те, що зовнішня краса речей нерідко буває оманливою, і вірити та служити тільки їй було б помилкою. Так, у пам’яті моїй, як якесь подвійне сузір’я, світиться образ Дортхен, яка сидить за столом у будинку капелана, і обличчя Юдіфі. Обидві зірки однаково прекрасні та все ж настільки різні.

– Ну, а тепер я зголодніла й хочу їсти, якщо ти можеш щось мені запропонувати! – сказала Юдіф. – Але решту дня ти мусиш провести зі мною на вільному повітрі; під світлим небом Божим ми доведемо нашу розмову до кінця.

Ми вирішили, що після обіду я з нею поїду в село, але біля долини, де нам довелося зустрітись, ми відішлемо екіпаж і піднімемося на вершину гори.

Весело пообідали ми разом у парадній кімнатці корчми «Золота зірка». Одне з вікон було прикрашене старовинним, двохсотлітньої давності, вітражем: він зображував герби якоїсь подружньої пари, що давно перетворилася на прах. Над обома гербами красувався напис:

Обидва герби були на тлі садового пейзажу, і серед кущів троянд бенкетувала компанія янголят. Розряджена пара, тримаючи в руках рукавички, прихильно поглядала на це звеселяюче товариство. Внизу, навскіс, по широкій стрічці йшов напис у віршах:

Значить, обоє, старий художник-вітражист і панночка з графського замку, розділені двома століттями, черпали з одного і того ж джерела, і книга ця, мабуть, була дуже старою.

Мене вразила нав’язливість випадку, що блиснув мені знову з багатобарвного вікна, але вона мене скоріше злякала, ніж утішила, й у мене защеміло серце; мені почало здаватися, що сліпе божество випадку стає постійним моїм володарем, і я боявся, що цей віршик сповіщає мені нове розчарування. Юдіф прочитала його, не звернувши уваги на картинку, і сказала, всміхаючись:

– Який гарний вірш! Він, безсумнівно, говорить правду, треба тільки вірно витлумачити його.

Отже, ми вирушили в дорогу, біля підніжжя тієї самої невисокої гори відіслали екіпаж і потихеньку забралися нагору, на перевал. Там, підносячись над усією місцевістю, росли два могутні дуби, а під ними стояли лавка і кам’яний стіл, зарослий мохом. Ще в давні, язичницькі часи тут, кажуть, приносили жертви, пізніше було судилище; відтоді, очевидно, зберігся і цей стіл.

Сидячи поруч на лаві, в тіні розлогих гілок, дивилися в синю даль, що відкривалася з усіх боків. Юдіф поклала капелюх і парасольку на стіл. Трохи згодом, роздивляючись стіл і слухаючи мої пояснення про минуле цих місць, вона мовила повільно і схвильовано:

– Як же це називається у країнах, де є королі, коли їх біля вівтаря вінчають на царство?

Я не відразу зрозумів, що вона хоче сказати, і замислився. Вона не зводила очей зі старого кам’яного столу і навіть зняла з нього капелюх та парасольку, щоб я міг краще уявити собі, що вона має на увазі; раптом я зрозумів і сказав:

– У таких випадках кажуть: «Вони приймають вінець із престолу Господнього!»

Вона ніжно подивилася на мене і прошепотіла:

– Так, кажуть так! Знаєш, і ми можемо тут прийняти з престолу Господнього наше щастя, те, що люди називають щастям, і стати чоловіком і дружиною! Але ми не покладатимемо на себе вінець. Ми відмовимося від вінця, зате будемо тим більше впевнені у своєму щасті, яке зараз, у цю хвилину, наповнює нас. Я відчуваю, що зараз ти теж щасливий!

Я був вражений і не міг вимовити ні слова. Вона ж вела далі:

– Слухай, я думала вже про це в морі, під час шторму, коли спалахували блискавки над щоглами, хвилі перекочувалися через палубу, а я в смертельному страху кликала тебе по імені. І в останні ночі все знову і знову я думала про це і присягнулася собі: «Ні, ти не зв’яжеш його життя заради свого щастя! Він має бути вільний, і прикрості життя не мусять більше терзати його. Він достатньо натерпівся на своєму віку».