Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Мій батько помер дуже рано, і мені не довелося почути від нього, що являв собою мій дід; тому я знаю про цю людину тільки те, що в ті часи і для нашої сім’ї настала черга впасти в чесну бідність. Мені не хотілося б звинувачувати в цьому мого прадіда, про якого я вже й зовсім нічого не знаю, і я далекий від думки, що він був який-небудь вітрогон, найскоріше причина в тому, що його статок виявився роздробленим між численними спадкоємцями; і справді, у мене є безліч троюрідних і чотириюрідних братів, у яких я сам насилу розбираюся; чіпкі, як мурашки, вони тепер уже видерлися з нужди і збираються знову заволодіти більшою частиною своїх спадкових земель, неодноразово порізаних межами. Деякі з них, ті, що старші, встигли за цей час розбагатіти, а їх діти – знову впасти в убогість.

У ту пору Швейцарія вже зовсім не була схожа на ту країну, яку секретар посольства Вертер побачив свого часу такою жалюгідною, і якщо весняні сходи французьких ідей сховалися під нескінченним снігопадом австрійських, російських і навіть французьких ордерів на постій, то наполеонівська конституція принесла з собою м’яке пізнє літо і не перешкодила моєму батьку, який пас тоді корів, одного прекрасного дня розлучитися з ними й вирушити в місто, щоб вивчитися там чесному ремеслу. Відтоді односельці надовго спустили його з очей, бо, з честю завершивши нелегкі роки навчання і ставши майстерним каменярем, він віддався сміливим мріянням молодості, що все більш владно кликали його в незвідану далечінь, і, пустившись у мандри, побачив чимало чужих країв. Тим часом битва під Ватерлоо вже відшуміла, і під тихий шелест зроблених із паперу бурбонських лілій у Європі зажевріла блакитнуватим мерехтінням церковних свічок зоря нової епохи, що поступово осяяла своїм тьмяним світлом також і всі куточки Швейцарії.

Село, де народився мій батько, не уникнуло загальної долі: ще так нещодавно, в дев’яностих роках, його жителі раптом виявили, що з незапам’ятних часів вони теж живуть у республіці, а тепер до них урочисто в’їхала поважна мадам Реставрація з усіма своїми коробками та шабатурками і влаштувалась у цьому гніздечку якнайзручніше. Тінисті ліси, гори та долини, чарівні куточки, ніби створені для звеселянь, прозорі води багатої рибою річки, а навкруги – привільні простори, де принади цього живописного ландшафту повторюються ще і ще раз і де досі ще красується декілька населених замків, – усе це притягало натовпи гостей, які наїжджали з міста в будинки місцевих панів, аби пополювати, половити рибу, поспівати, потанцювати, попоїсти й попити вина. Пані не були тепер обмежені у своїх рухах, оскільки розсудливо вирішили не згадувати більше про ті моди, які революція здала в архів, і замість кринолінів і перук стали носити, – щоправда, в тих місцях із деяким запізненням, – грецьке вбрання часів Імперії. Селяни зі здивуванням дивилися на своїх знатних співвітчизниць, одягнених у білі прозорі хітони богинь, на їх дивовижні капелюшки та не менш дивні талії, що починалися відразу ж під пахвами. Ці аристократичні порядки процвітали особливо в домі пастора. Сільські священики реформованої швейцарської церкви нітрохи не скидалися на тих боязких і жалюгідних бідняків, якими були їх побратими по сану на протестантській Півночі. У Швейцарії, де всі прибуткові церковні посади займали майже виключно жителі найбільших міст, сан священика був почесним і входив до ієрархії можновладців, доповнюючи світські чини, і пастори, брати яких тримали у своїх руках меч і терези, теж були причетні до їх слави та могутності й попліч із усією іншою владою й у цілковитій згоді з ними енергійно правили у своїй сфері або ж удавалися до радощів привільного та безтурботного життя. Багато сільських пасторів були вихідцями з багатих сімей, і їх домівки нагадували великі панські маєтки; нерідко священик був за походженням дворянин, і тоді селянам доводилося величати свого пастиря «паном». Щоправда, в моєму рідному селі пастор не належав до їх числа; він був зовсім не багатий, але народився в поважній сім’ї старих городян, так що він сам і ввесь його домашній устрій відбивали сукупність рис, властивих патріархальному міському середовищу: гордість, кастовий дух і вміння повеселитися. Вважаючи себе аристократом, він немало пишався цим і дуже природно поєднував гідність, що личить духовній особі, з грубуватим виглядом офіцера-поміщика; бо в ті часи люди не лише не знали ще, що таке сучасні консерватори, трактати, що партачать, але навіть і слів таких не чували. В оселі в нього завжди бувало гамірно і весело; діти пастора, що відали його великими полями й огрядними стадами, привітно пригощали приїжджих чим Бог послав, та й самі гості старанно добували собі в лісі зайців, вальдшнепів і куріпок, а замість того, щоб полювати з собаками, що в тих місцях було не заведено, полюбовно змовлялися з селянами і влаштовували з їх допомогою великі риболовецькі походи, які кожного разу перетворювалися на справжнє свято, так що в пасторському домі ніколи не стихало веселе пожвавлення. Друзі та знайомі раз у раз відвідували одне одного, і сімейство пастора теж невпинно їздило до кого-небудь у гості й само приймало у себе сусідів з усієї округи; при цьому влаштовувалися танці під шатрами, або ж над чистим гірським струмком напинався намет, і, скинувши своє грецьке одіяння, пані купалися під ним; незчисленні натовпи гостей здійснювали набіг на який-небудь млин у безлюдному прохолодному куточку або ж виїжджали в переповнених човнах на озеро чи на річку, причому сам пастор зазвичай їхав попереду, з рушницею за спиною або з величезною палицею в руках.