Генрі Хаґґард: У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна

Ілюстрації Н. КОЗЛОВА

Моє дитинство минуло в Оксфордширі, де мій батько був священиком. Усього він мав чотирьох дітей, і я з них — наймолодший. Наш старий будинок, примарно збережений моєю пам’яттю, давно вже зрівняний із землею, інакше я неодмінно з’їздив би подивитися на нього. Добре тільки пам’ятаю, що на воротах сиділи два кам’яних леви, такі страшенні, що я боявся їх. Можливо, у них був прихований натяк на моє майбутнє.

Неподалік від нас розташувався замок ексвайра 1 1 Есквайр — дворянський титул в Англії. Херсона. Власне, це був простий, хоча красивий і великий будинок, але його завжди називали замком.

Одного разу, на останнє Різдво перед тим, як мій батько емігрував, — інакше я б не пам’ятав цього, — нас, дітей, вирядили до замку на ялинку.

Було багато гостей, яких зустрічали лакеї в червоних жилетах. Ялинку прикрасили в їдальні, оздобленій старовинним чорним дубом. Перед нею — ексвайр Керсон і місіс Херсон.

Побачивши мене, місіс Керсон звернулася до високого джентльмена, який стояв біля неї, і, привітно доторкнувшись золотим лорнетом до його плеча, сказала:

— Погляньте, кузене, на цього кумедного хлопчиська: у нього волосся — неначе… як це називається… неначе жорстка щітка!

Високий джентльмен, покрутивши вуса і взявши руку місіс Керсон, почав водити нею по моєму волоссю, доки вона не шепнула йому:

— Облиште мою руку, кузене.

Джентльмен насупився.

Знічений від влаштованого мені прийому, я сховався за стілець і спрямував усю свою увагу на маленьку Стеллу Керсон, єдину дочку есквайра, яка роздавала дітям різдвяні подарунки. Вона була вбрана Дідом Морозом; м’яка біла тканина облямувала її гарненьке личко і шию, а її великі карі очі здалися мені прекраснішими за все, що я будь-коли бачив.

Нарешті підійшла і моя черга одержати свій подарунок — вельми знаменний стосовно наступних подій життя мого і Стелли: це була велика мавпа. Стелла дістала її з нижніх гілок ялинки і, подаючи мені, сказала:

— Хлопчику Аллане Квотермейне, ось вам різдвяний подарунок.

При цьому легка тканина її рукава зачепила одну зі свічок і вмить спалахнула. Від руки полум’я швидко піднялося до шиї.

Стелла, затерпла від переляку, стояла нерухомо. Люди, які її оточували, голосно закричали, але нічого не робили.

Керований якимсь інстинктом, я кинувся до Стелли і збив вогонь руками.

Руки мої сильно постраждали і довго боліли, зате в маленької міс Керсон був лише незначний опік шиї.

Ось єдиний спогад, що зберігся у мене про різдвяне свято в замку. Все інше зітерлося в моїй пам’яті, але покірливе, ніжне личко маленької Стелли я й досі іноді бачу вві сні, бачу жах в її темних очах і вогонь, що охопив її.

Наступною подією, яку я добре пам’ятаю, була хвороба моєї матері і трьох братів. Усі вони померли від зарази.

У той час, коли вони захворіли, до нас якось навідався есквайр Керсон. Погода була холодною, і в кабінеті батька горіло яскраве полум’я в каміні. Я сидів перед вогнем і малював, а батько ходив по кабінету, розмовляючи вголос.

Обличчя есквайра Керсона, який увійшов, було бліде й похмуре, а очі так яскраво виблискувати, що я аж злякався.

— Вибачте мені, Квотермейне, що турбую вас у такий час, але завтра я від’їжджаю назавжди, і мені необхідно поговорити з вами.

— Чи не попросити Аллана вийти? — запропонував батько.

— Ні, він нічого не зрозуміє.

Тоді я, звичайно, нічого не зрозумів, але слова розмови залишилися в моїй пам’яті і за кілька років я осягнув їхній зміст.

— Як здоров’я ваших? — запитав Керсон, піднімаючи палець угору.

— Моя дружина і двоє хлопчиків безнадійні. Про третього я нічого не можу сказати. Але в усьому хай буде так, як ти хочеш, Боже мій!

— Як ти хочеш, Боже мій! — урочисто повторив есквайр. — Квотермейне, моя дружина втекла від мене.