Генрі Хаґґард: У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна

— Втекла! З ким!?

— З іноземцем-кузеном. Розтратила моє майно і втекла. На щастя, Стеллу вона залишила мені.

— Не варто одружуватися з папісткою! — вигукнув батько. — Але що ж ви збираєтесь робити? Переслідувати її?..

— Навіщо?.. Життя мене втомило. Прощавайте…

— Керсоне!.. Що?..

— Ні!.. Не це!.. Смерть і так скоро прийде. Але я хочу покинути цей сповнений брехні цивілізований світ. Ми зі Стеллою приховаємо нашу ганьбу, де немає білих облич і не чутно брехливих фраз… Відтепер я буду для всіх померлим. Прощавайте!

Він пішов.

За кілька днів батько взяв мене за руку і повів у спальню моєї матері. Мертва, вона лежала в домовині з квітами в руках, а вздовж стін, на трьох маленьких ліжечках, завмерли тіла трьох моїх братів. Хоча мені було моторошно, та я, за наказом батька, поцілував їх усіх.

Далі я згадую тільки постаті чорних людей, які відносили на цвинтар важкі ноші…

Потім пам’ять малює мені картину розбурханого моря і величезний корабель; після своєї страшної втрати батько вирішив емігрувати до Південної Африки і зайнятися місіонерською діяльністю.

Серед диких кафрів 2 2 Кафри (араб, кафір — невірний ) — назва мусульманського населення Африки, запозичена європейцями на означення південноафриканських племен, які говорять мовою банту (Ред.). , там, де тепер стоїть містечко Кердок, минули роки мого дитинства і ранньої юності. У двадцять років я говорив голландською та кількома кафрськими говірками і навряд чи хто-небудь краще за мене знав традиції і звичаї Південної Африки. Я зробився найкращим стрільцем і чудовим наїзником. Хоча я був невисокий і худий, але не знав утоми і вмів переносити всілякі незгоди. Навіть лютий зулус 3 3 Зулуси — войовничий південноафриканський народ (Ред.). із гвардії короля Чаки 4 4 Чака (1787–1828) — полководець, який об’єднав зулуські племена (Ред). не міг змагатися зі мною у витривалості.

Мій батько передавав мені всі свої знання протягом довгих вечорів, проведених нами на веранді нашого будинку, звідки виднілася маленька сіра церква та хрести могил.

На веранді мій батько і помер. Він довго нездужав і ввечері напередодні своєї смерті, коли я збирався на розшуки конокрадів-кафрів, сказав мені:

— Чи пам’ятаєш ти, Аллане, містера Керсона і маленьку Стеллу? Мені вже не доведеться побачити їх. Але, Аллане, я передбачаю, що з тобою мають статися дивні речі… Ти побачиш обох, і тоді передай їм мою любов. Хай благословить тебе Господь, мій сину! Я сподіваюся, що ти житимеш добре і щасливо й іноді згадуватимеш старого батька!..

Я приписав цю розмову нападу меланхолії, від якої іноді страждав батько, і вирушив в нічну експедицію, оскільки ніч для мене була все одно, що день; недарма охрестили мене тубільці “Макумазан”, що означає “Той, що спить з одним розплющеним оком”.

Повертаючись додому з першим промінням світанкового сонця, я здалеку помітив постать батька, який сидів у своєму кріслі на веранді. Я подумав, що він заснув… Він заснув, справді, але вічним сном людини, яка жила з Богом у серці…

Після смерті батька я надумав здійснити давню мрію і відвідати країни, відомі тепер під назвою Трансваалю, або Вільних земель, і проникнути якомога далі на північ Африки. Це був надзвичайно ризикований намір, але я був самотній і мене охоплювала жага пригод, які, врешті-решт, стануть, можливо, причиною моєї смерті, хоча я вже старий і немічний. З усього нашого майна я залишив лише два фургони і запряжених волів. Інше я продав і на виручені гроші купив товару для обміну, рушниці та провізію. Побачивши ці рушниці, сучасний мандрівник неодмінно розсміявся б, але вони добре прислужилися мені. Я взяв із собою шістьох кафрів і трьох добрих коней. Серед кафрів був такий собі Індаба-Зімбі, що означає “Залізний язик”. Він дістав це прізвисько за свій пронизливий голос і чудове красномовство. Він вважався чаклуном і одного разу сказав мені, де я можу знайти усіх зниклих волів. Якось, за найвинятковіших обставин, про які я колись розкажу, якщо старість не затьмарить мого розуму, я врятував життя Індаба-Зімбі, і наступного дня першою особою, яку я побачив, був урятований чаклун.

— Як справи, Макумазане? — запитав він мене, доброзичливо хитаючи білим завитком своєї чуприни. — Я хочу спробувати вашої християнської релігії, тому що моя мені здається недоброю відучора, коли мене хотіли вбити дурні, а ти врятував мене.

Минув рік відтоді, як Індаба-Зімбі оселився у нас, коли прийшли посли від одного кафрського племені просити великого чаклуна повернутися і жити з ними.