Альфонсіна Сторні - Вибрані поезії

Кущі. Зламані пальми, обпалені та чорні.
Пісок. Немає птаства. Все — тишею сповите.
По схилах — каменюки, як величезні жорна.
Є щось від катаклізму утвореного світу.

У сутінках довжезних гірського надвечір’я
людські й тваринні форми окреслює узгір’я:
он — спис, он — індіанець, якесь лоша, що скаче.

Напружено і нерви, і слух людей, і вічі;
очікують видіння, налякані неначе,
що здійметься громаддя із шумом войовничим.

Лідія-Р о са, сьогодні вівторок і холод надворі.
Ти спиш у своїй кам’яниці сірій, що в передмісті.
Чи зберігаєш іще ти свої почуття жаристі,
чи від кохання померла? Послухай слова суворі:

Отой, кого ти любила, ті очі жорстокі сірі,
в осінньому надвечір’ї свою сигарету курить.
Крізь скло вікн а розглядає він жовте небо похмуре
і вулицю з папірцями, які злітають у вирі.

Із книжкою йде до пічки, бо вже дивитись набридло,
сідає побіля неї, що згасла, вмикає світло,
і чується шарудіння прочитаної сторінки.

Вже п’ята. О цій годині ти в нього на грудях мліла.
Можливо, він і згадає… Але його постіль біла
тримає теплий відбиток якоїсь іншої жінки.

На вулиці Флориди зіткнулась я на розі
із ним, блідим занадто, як перше, неуважним,
він два тягучі р о ки держав мене в тривозі…
Я стисла рукавички і глянула відважно.

Із докором спокійним в освітлених зіницях
зустрів він запитання моє, дурне і сміле,
коли ми, очужілі, зближали наші лиця:
«Чого це твої зуби помітно пожовтіли?»

Пішов од мене. Скоро побіля переходу
він рукавом сірявим торкнув якусь заброду,
що вешталася містом у білій одежині.

Ще трохи його шляпа видніла понад спини…
Затим, уже далеко, якась іржава пляма.
Аж ось густої мряки його ковтнула брама.

Чому, сама не знаю, але тобі належу,
хоч ти мене безжально покинеш невзабарі;
тобі я вже набридла, ти сниш про інші чари,
та втратою гіркою себе я не бентежу.

Хоч відаю, що буде нерадісним той ранок,
твої думки й бажання вгадати прагну, друже.
З тобою про жіноцтво балакаю байд у же
і навіть вихваляю котрусь із тих коханок.

Ти дивишся на мене з погордою й пихою,
неначе володієш дурепою слабкою,
та, мов актор майстерний, свої ховаєш дії.

Тебе я споглядаю із усміхом медовим
і думаю: «Не квапся сказати хитре слово;
омана — не від тебе, омана — моя мрія».

Прямі сумні проспекти, однакові й сіряві;
подеколи над ними шматок небес я бачу.
Фасади їхні темні з асфальтом немудрячим
засвідчують, що мрії про в е сни — марна справа.

Коли блукала ними, смутенна, донезмоги,
то випари повільні вдихати довелося.
Одноманітність їхня мене гнітить і досі.
Не кличте Альфонсіни. Не відповім нічого.

Якщо, Буенос-Айрес, в однім з твоїх будинків
під цим в’язничним небом я вмру, осіння жінка,
мене не подивує важка камінна брила.

Адже твої проспекти, намащені рікою,
яка в імлі поблякла, зробилася сумною,
мене переконали, що ти — моя могила.

Іще одні уста я цілувала.
Що є у глибині цих уст медових?
Під сонцем не знайти ніде онови.
Тоді в цілунку меду теж замало?

Ще один раз візьми мене, присталу.
Під сонцем, що пече у спину знову,
даремно промовляє настанову
моє печальне серце заблукале.

Ще один раз? Здригнулось моє тіло,
жах між руками набирає сили,
бо зі шляхів гукає хтось до мене.

Гукає хтось, кому за мене лячно.
Тоді я заспокоююсь обачно
і йду туди, де сосон тінь зелена.

Щоби робити справи всі як слід,
я намагалась у наш час діяльний
боротися і думати загально,
і ґвинтик ще один дістав би світ.

Але замрія підвела до зваб,
інстинкт мене штовхнув у темну яму,
наче комаха, втратила я тяму;
мій дух природний — це любові раб.

Незграбна я, повільна і ледаща.
Тіло моє не здійметься нізащо,
коли його голубить сонце літа,

духмяніє гілля, зміюка сонна,
згорнувшись, мліє на жаркім осонні
та плід до рук спускається розкритих.