Альфонсіна Сторні - Вибрані поезії

Моя голова: зблискує…
Очі, незабудки,
спивають небо,
ковтають заблуклі комети,
розбиті зірки,
мастикові дерева.

Моє тіло: вибухає.
Ланцюги сердець
оперізують талію.

Безсмертна змія
обвивається спіраллю довкола шиї…

Моя скарга відкриває пульпу
божественного серця,
і його здригання
надає оксамитового вигляду
мохові тіари.

Кисло-солодкі пахощі,
що здіймаються від
лазурових квітів,
зволожують
мої спраглі губи.

Криваві ріки
стікають із моїх рук,
щоб оббризкувати обличчя
чоловіків.

Над хрестом часу
мене прикуто.
Далекий шум
світу, гарячий подув,
випаровує піт
із мого чола.
Мої очі, світильники журби,
надсилають містичні сигнали
до пустинних морів.

І, вічне,
полум’я мого серця
здіймається спіралями,
щоб осяяти обрій.

Уста, заблуклі в коливанні часу;
позаду краєвидів невид и мі;
уста, які спішать назад у простір;
уста померлі, що були живими.

У вихорах облич загасли хутко
ви, що були мов ружа, вже поблідла;
групи будинків, небеса в кружлянні,
завіси прикривали вас невпинно.

Одного разу полум’я вершечок
легенький слід позначив у повітрі
цих уст, запнутих ніжними словами:
до шовку шовк, якнайпишніша квітка.

Чи підняла я руку, щоб торкнутись
у хмарі вас, яку пробило світло
ножем тим самим, що і вас роздвоїв,
коли ви на той час уже поблідли.

А іноді, ув інших уст безодні,
квіт чистої води зазеленілий,
я мусила знайти вас. Та розверзлись
ви, наче сіль під вітром у градирнях…

Вчора вночі звідкіль ви повернулись?
Із водяних могил? Чи від коріння
з густих лісів? Од мальви за світами?
Які істоти дивні вас водили?

Ви краєвиди й л и ця постинали,
біжучі небеса, в своїм кружінні,
групи будинків, мертве листя часу,
але знайшли мене живою нині.

Птах із повітря притулився клювом
до моїх уст, від ночі потемнілих.
Були то не уста. Вони скидались
на мох, якого Боже сонце вбило.

Серце моє стає на диби,
стрибками мчить до своєї журби.

Відступить там, тут явить лють,
полюючи там, полюючи тут.

Там, де я хочу його залишити,
серце моє протестує сердито.

Там, де я мала б його покласти,
серце не хоче такого щастя.

Там, де кажу я «так», а не «ні»,
серце моє суперечить мені.

Серце моє, наче хижий дракон,
має зажерливість, а не резон.

У морській глибині
є кришталевий
дім.

На проспекті
зірчастих коралів стоїть.

Велика злотава риба
о п’ятій
шле мені свій привіт.

Приносить
червону гілку —
коралів квіт.

Я сплю на ліжку, що має
яснішу, ніж море,
блакить.

Спрут
крізь кришталь прозорий
підморгує мені.

У зеленім лісі
довкола
— дін-дон… дан-дін —
гойдаються і співають
сирени
з перламутру кольору хвиль.

А над головою моєю
горять, у сутінках, м о ря
наїжачені гостряки.

Чорне привиддя,
сонно хитаючи головою в синяві ночі,
хрестовина ґрот-щогли:
спостерігає.

Акули супроводжують
корабель
і висовують свої голови:
гукай!

Самотнім є небо,
самотнім є море,
самотнім є чоловік…
Хрестовино ґрот-щогли:
кричи!

Чорне склепіння неба
і чорне кружало м о ря.

На б е резі розкриває маяк
своє віяло сонячне.

Обертаючись без упину,
кого він шукає в ночі?

Якщо моє смертне серце
у грудях знайти захоче,

то хай він його угледить
припнутим до скелі чорної.

Ворон клює постійно,
та вже не пускає крові.

Відкритий провулок
поміж високих сірих стін.
Щомиті —
темний отвір дверей,
труби під’їздів,
пастки, що ведуть
до людських катакомб.
Нема тремтіння у під’їздах?
Трохи лячно
на білих сходах,
що ведуть угору?
Поквапно проходжу.
Кожне око, яке мене бачить,
помножує і розсіює мене.
Ліс ніг,
вихор кіл,
що кружляють,
хмара криків і шумів
відділяють мою голову від тулуба,
кисті від рук,
серце від грудей,
ноги від тіла,
волю від її оброті.
Вгорі
блакитне небо
заспокоює свою прозору воду;
золоті міста
плавають у нім.