Альфонсіна Сторні - Вибрані поезії

Оголені дерева
оббігають
прямокутник майдану.
В їхніх епілептичних кістяках
перевернутих парасольок
усідаються,
щільною зграєю,
жовті
блискітки світла.

Негостинні лави,
вологі,
зіштовхують зі своїх країв
сонних емігрантів.
Слухаючи легкі міські суперечки,
достойник,
незрушний на своїм п’єдесталі,
мерзне у своїй бронзі.

У напівколі
відкривається
ліс будинків;
одні поряд з іншими,
одні поза іншими,
одні понад іншими,
одні перед іншими,
усі далеко від усіх.
Сірі громаддя, що подорожують,
допоки руки
висушать їх
у холоднім повітрі півдня.
Сірі громаддя, що множаться,
доки подув
печі з півночі
не послабить їхніх з’єднань.
Завжди утворюючи знак
хреста.
Множачись кутами.
З однаковими вікнами
лялькової крамниці.
Однаковими плескатими червонастими дахами.
Однаковими сірими вежами.
Однаковими знебарвленими фасадами.
Однаковими темними ґратками.
Однаковими червоними поштовими скриньками.
Однаковим жовтим світлом.
Попід стелями
інший ліс,
ліс людський,
мусить рухатися,
але не прямолінійно.
Дивні тулуби,
у яскравих плащах,
збуджуються, поза сумнівом,
урухомлені вітром,
який не свистить.
Але я не сприймаю їхньої поведінки,
не чую їхніх слів,
не бачу зблиску
їхніх очей.
Адже вельми широкі стіни,
вельми товсті стелі.

Палають ліси
обрію;
оминаючи вогнища,
кружляють, прудкі,
блакитні лані
сутінків.

Золоті козлята
переміщуються
до склепіння
і влягаються
на блакитні мохи.

Здіймається
вниз,
величезна,
цементна троянда,
місто,
нерухоме у своїм стовбурі
темних льохів.
Розкривають —
бані, вежі —
свої чорні маточки
в очікуванні місячного
пилку.
Затиснуті
полум’ям вогнища
і заблукані
серед пелюсток
троянди,
майже невидимі,
з одного боку до іншого,
люди…

Я могла би жбурнути моє серце
звідси; над дахом
моє серце кружляло би,
не будучи видимим.

Я могла би викрикувати
мій біль,
доки моє тіло не розділилось би на дві частини;
було би розчинене
водами річки.

Я могла би танцювати
на плескатім даху
чорний танок смерті;
вітер відніс би
мій танок.

Я могла би,
випустивши полум’я з моїх грудей,
пустити його кружляти,
мов дурні вогні;
електричні лампи
його загасили б…

Туман пожер свій обрій, і високі
його колони попелясто-сірі
посунули до моря, й парапети
були понад припливом атлантичним.

Залізиста, на якорі трималась,
своїх батьків, що з півночі, зорила;
дві зеленаві пуми попри гори
й каміння мчали з тропіків до неї.

Бо, щойно народившись, помирала
і ледве брижила свою поверхню,
презирливо стуливши горді губи.

Омиті ружі кидало їй небо,
а з лона стовбури здіймались диму
над сонними лісами, що палали.

Її важкий і неквапливий подих
спокійним був, і не хотів губити
замрії, в ніжній сірині потоку
видніли добрі ангели злотаві.

Дрімало місто поверхів блакитних,
і волоцюг не бачили ті чисті
однакові споруди з каменяччя;
рука Даю казала до порталів.

Комах ультрамаринових терпіла,
їх не стрясала зі своєї шкіри,
і до небес наче була припнута.

А ще стояло дерево без руху,
летів далеко птах, а довгі хмари
виписували слово їй Чекаю.

Якої давньої пустелі щемом
ти, спрагла, є, якщо у водах гинеш
і мертвим тілом зносишся у простір,
неначебто твоя вода — небесна?

Бо прагнеш ти літати, але більше
нуртують хвилі хмар, а ти простерлась
спокійно і тіла порожні диму
тчеш неперервно, і вони синіють.

Піщаними рівнинами безшумно
вряди-годи заморський їде повіз,
і твої груди робляться м’якими.

Нік о ли ти не сплюнеш тихим ротом:
гукнеш до неба, і дощу півмісяць
накриє мирно слід, що вже згубився.