Альфонсіна Сторні - Вибрані поезії

Суціль запнути небо… ні… не може;
упасти н а вскіс — ні, не може т а кож;
голодування збільшити не в змозі;
розпатрати дер е ва… я не вірю.

Літати, як літають ґвинтокрили,
в гармонії переділити простір,
перетинати блискавковідводи
високих міст — о ні, це неможливо.

І все ж її крило таки кружляє;
і збільшує голодування людства;
і н а вскіс атакує, й нищить листя;

й під сонцем запинає хмарочоси;
впродовж віків вертається невтомно,
розплоджена, допоки не загине.

Побільш свою ти скелю, Прометею;
залиш її для жорен гострозубих,
які подрібнюють світила ночі,
прикуй мене до них, щоб я кружляла.

Знов кинь вогонь до мстивих фурій Зевса
і батога подай мені з проміння
супроти губ розбитих, але правди
гілля хай буде стиснуте зубами.

Горгонами покрий обличчя Зевса;
спусти його собак, і дикі рила
хай вишкіряться в темних підземеллях.

Я стану мов лоша, що б’є копитом
об землю, і летить від нього піна,
забризкуючи б о роди Олімпу.

Він починається в тобі, але ти,
сліпа, не знаєш, коли він блукає,
ні квітів ж і нки й шпаги чоловіка,
ні з’явлення його душ і , ні зору.

Гойдаєш ти його, гілка повітря;
в пел ю стках твого рота він зникає,
бо твоя плоть — не плоть: перина пл а чу,
що з усміхом здіймається, волога.

Від тіні лона вчула ти тремтіння
і відчуваєш, що готова вмерти
за того, хто спотворює безжально.

Брутальна фраза крок тобі тамує,
ще молишся й не відаєш: турляє
тебе змія чи янгол, розгорнувшись.

Смерть поєднала стовбур перетятий,
і капітель, що впала, й павутиння
сухе дерев, і повеліла, щоби
місяць молився за весь той непотріб.

Комаха, налаштована молитись,
співати не схотіла там відверто,
і небо позіхало в чергуванні
своїх повільних і сумних світанків.

Олень ударив битими рогами
ту капітель і виводок знайшов там —
чорне каміння, зуби безголосся.

Ні, то була не для митців картина
з суттєвим змістом; посувала пензлі
на тому полотні загибель спритна.

Спершу була велика синя тканка,
рожевими драконами оббита;
дуже висока, звіддал і прибула,
але щойно народжена і скромна.

Нижче від неї сірі континенти
хмаринами прикрились від лазурі;
ще нижче пролітало темне птаство
і плюскалося у морях проміжних.

Ще нижче виростав огром похмурий
тисячолітніх сосон; шепотіли
вони найпершу пісню про коріння.

Під цим усім перебували бранці
земл і — людські істоти проржавілі,
у відчаї скрегочучи зубами.

Рука піднята статуї створила
приємну нішу; птах туди соломи
напхав, і наїжачилася бронза
стрілками злота. Птах того не тямив.

А небо додало в’юнкої мальви
до золота того у розмаїтті
й гуманність бронзи привітало тостом.
Того ні птах, ні бронза не збагнули.

Хлопчик пройшов, омріяв соломинку,
за постіллю засумував нещасник,
між двох річок любов йому всміхнулась.

Псалом у нім зростав, далекий наче,
і ружа миру, мовби невид и ма.
Буття ні птах, ні бронза не збагнули.

Від маски охололої тепліша
відпала і лице твоє запнула;
народишся для овиду в тумані,
де виростають мертві, квітка щезне.

Там розгортає міт своє павуччя;
заквітчує підозру; розбиває
вчорашній гнів, і сяє там веселка;
і той, хто зник, уста твої цілує;

хтось більший за істоту, хтось подвійний,
ти ж — бранка тут, але тебе немає
на луках забуття і чародійства.

Який же то натхненний прозорливець
створив оце відродження світанку
після спочину, юність дня баского?

Підходить море, і долає мури,
і на екрані кидає припливи,
спішить до тебе; місяця і сталі
див а тебе вражають невідпорно.