Альфонсіна Сторні - Вибрані поезії

Вдихає сіль твоя гортань розверста,
і твоє тіло б’ється проти вітру,
і ступні майже вкрилися водою,
і насолода крику вже на часі.

А місячні машини на екрані
крутять кристали мрії так правдиво,
що просто зараз хочеться пірнути.

Зникає море, наче целулоїд
згортається, й виблискує у пальцях
мітична квітка, штучна і холодна.

Мітична квітка, штучна і холодна,
барвистий плід, пласких істот розсадник,
що їх малюнок надихає вельми,
якщо земною є, то — з потойбіччя.

Тисячі літ тому смілива лапа
людини, її нутрощі роздерши,
розбила камінь, малювала стіни,
щоб дерево примусити до руху.

Глянь на мале створіння біло-чорне,
яке тебе змальовує, ти ж — калька
з великої, безмежної моделі.

Його душа — та, що тобі належить;
твоя душа женеться, жалюгідна,
за потягами вітру й папірцями.

Побачила її я на зах о ді —
п’ять нотних нерозбірливих лінійок;
напнуті ниті позначали чорним
птахи неначе, їх було багато.

Збиралися вони в ключах, в акордах
у надвечірній ружі манускрипта;
із диригентським помахом зникали,
веселі до безумства, з партитури.

… Легеньке тріпотіння пентаграми
невдовзі заніміло на рівнині,
єдина нота ще звучала довго…

Повернення четвертих, восьмих ч а сток
скидалося на помах крил у ночі,
що ряботиння відновляв стор і нки.

Маленький рів із райдужних западин,
із мертвими слонами, з жолобками
світла навпроти; таємнича стулка,
печера у зажурених верхів’ях

людської шиї; червоняста мушля,
яка передає морів дзижчання;
пронизана звиванням лабіринтів,
де злочини готуються таємно.

Часом під сонцем, що нам кров дарує,
черленим намальоване бескеттям,
нагадуєш ти небо світанкове.

Ти розгорнулось, як щербатий місяць,
і там, у чорнім глибу підземелля,
де позіхає лев розумування.

Вежа самотньо зводилась до неба
над пагорбком, її коріння вперте
просило землю про нову підтримку,
і зблискував зубця міцного мармур.

У тій дробарці обертався всесвіт
понад сто раз, мололися рослини,
що з повенями близько пропливали,
рис італійський і горіх зі Сходу.

Шукав поживи, стоячи незрушно,
але почав війну проти Росії,
Голландії, Норвегії водночас.

Коли міцні вітри його здолали,
і він упав, неначе дуб розбитий,
поранена земля його здригнулась.

Ні, не моя, це — мачуха Едіпа,
і Геркулес кував її, вогненну;
бо мої очі, кратери прадавні,
спізнали лаву іншими очима.

Ні, не моя, бо впала в мою руку
із іншого, посушливого світу;
серпневий місяць, перекритий мохом,
лютневе сонце, що вапном затерте.

Вже прихисток свій жар мені дарує,
та сліз не проливаю я за тим, хто
змальовує цей світ і сто веселок;

озерні кола, золоті постелі,
ліани з криці, осяйні, мов зорі,
здіймає, кришталеві, в синім лісі.

До ніг твоїх я припадаю, грішна,
проти землі блакитної — я з темним
лицем; ти — діва поміж пальм численних,
які чомусь не сивіють, мов люди.

Не зважусь тобі в очі подивитись,
ані торкнути чудотворну руку;
дивлюсь назад, де сластолюбства річка
оббріхує мене перед тобою.

Кладу зелену невеличку гілку
я до габи твоєї; сподіваюсь
грішити менше, з милості твоєї,

бо жити, зрізана твоєю тінню,
я не змогла; наклала ти на мене
відмалечку свої важкі кайдани.

Зубчики квітів, і очіпок росний,
р у ки трав и ; ти, ніжна годівнице,
май наготові савани з землею
й перину із пророслими мохами.

Я, годівнице, спати йду, поквапся.
Поставиш мені лампу в узголів’я;
сузір’я — на твій вибір, яке любиш,
бо гарні всі зірки: опустиш трохи.

Залиш мене саму: бруньк и вже пукнуть…
Тебе рука небесна погойдає
згори, і птах окреслить певні межі