Хорхе Луїс Борхес: Вибрані поезії

— В якому віці ви навчилися читати?

— Не пам'ятаю. Якби мені сказали, що вміння читати й писати — природна здібність, я повірив би в це.

Із розмови аргентинського журналіста Антоніо Каррісо з Хорхе Луїсом Борхесом.

Хлопчик, який віддавав перевагу годинам, проведеним на самоті в батьківській бібліотеці, а не галасливим іграм ровесників.

Хлопчик, який соромився подарунків на день народження, бо вважав, що не заслужив їх.

Колишній хлопчик, який до останньої хвилини життя над усе цінував дружбу й етичність поведінки.

Стара людина, знавець багатьох мов, який не раз запитував себе: «З якою мовою на устах я помру?»

Хорхе Луїс Борхес.

Його поетична творчість поділяється на два періоди, між якими відстань у тридцять років. У першому — три видані збірки: «Шал Буенос-Айреса» (1923), «Місяць навпроти» (1926), «Зошит Сан-Мартіна» (1929). Збірок могло бути більше, але найперші три так і не побачили світ: вимогливий до себе юнак їх знищив. Другий період розпочинається книгою «Творець» (1960) і триває до кінця життя Борхеса. Остання збірка його поезій «Змовники» (1985) вийшла друком за рік до смерті автора.

Між цими двома періодами — проведена в Женеві юність («Женева — одна з моїх батьківщини), що мала надзвичайний вплив на формування світогляду й усю подальшу творчість Борхеса, повернення до Буенос-Айреса, літературна діяльність і сліпота, яка, за словами самого письменника, насувалася поступово, наче захід сонця. Сліпота, що була прокляттям англійської гілки його роду—вона наздоганяла його прадіда, бабусю, батька, а в 1955 році заступила світло перед Хорхе Луїсом:

Сліпота заступила світло, але не світ. Свій власний світ — багатобарвний і безмірний, де незбагненно поєдналися світогляд аргентинця й громадянина цілої планети, — він вибудував сам. Цей світ умістив героїв давньогрецьких міфів і скандинавських саг, філософів, полководців, царів, іспанських конкістадорів і ватажків змагань за незалежність Південної Америки. А ще — безліч поетів і прозаїків різних часів і народів разом з їхніми персонажами. Всі в одному часовому вимірі — для Борхеса вони були сучасниками («Важливою є сама поезія, а не історія поезії. Гадаю, в країнах Сходу саме таке розуміння… Там не думають, чи один автор мав вплив на іншого; чи він жив раніше або пізніше. Перед кожним вічність; усі — сучасники».) Світ Борхеса наповнювали своїми голосами Вергілій, Шекспір, Верлен, Вітмен, Кіплінг… І з-поміж найулюбленіших — Гомер і Мільтон, його сліпі побратими.

А ще Спіноза, якому Борхес присвятив два сонети, дух якого неодноразово викликав у своїх прозових творах («Спіноза — одна з найшляхетніших особистостей в історії філософії чи то просто в історії».) Антоніо Каррісо в розмові з поетом звернув увагу на те, що підсвідомо притягувало сліпого Борхеса до Спінози: той був оптиком і робив окуляри.

І водночас Борхес — поет і прозаїк — беззастережний аргентинець і стовідсотковий портеньйо. [1] Мешканець Буенос-Айреса (Тут і далі примітки перекладача.) Його світ — це райони, вулиці та закапелки Буенос-Айреса, якими він блукав у юності і продовжував блукати подумки — вже незрячий, не в змозі бачити їх — на схилі літ. Його світ — це мелодії гітари і танго, і знамениті буенос-айреські поножовщики, і аргентинські степи, і визначні постаті національної історії, а серед них — і кревні родичі поета — полковник Франсіско Борхес, і «предків імена магічні: Лапріда, і Кабрера, і Суарес», закарбовані в назвах знайомих вулиць. В жилах Борхеса текла іспанська, англійська, португальська (звідси й прізвище письменника) кров, а ще, ймовірно, єврейська (принаймні про це свідчить прізвище його матері Асеведо), баскська і давня норманська (про далекого предка-нормана згадував сам Борхес). Можна припустити, що схильний до парадоксального мислення письменник не раз розмірковував над тим, скільком випадковостям і збігам обставин завдячує він своєю появою на світ. І водночас можна з певністю стверджувати, що для Борхеса, як і для багатьох видатних латиноамериканських письменників — Хуліо Кортасара, Ґабріеля Ґарсії Маркеса, Маріо Варґаса Льйоси, — роки життя в Європі прислужилися не лише для прилучення до європейської та світової культури, а й для усвідомлення власної ідентичності, були своєрідною «Мандрівкою до витоків». [2] Назва повісті кубинця Алехо Карпентьєра, батьки якого — француз і росіянка — прибули на Кубу за два роки до народження майбутнього класика кубинської літератури.