Хорхе Луїс Борхес - Вибрані поезії

Хто перед цим прибором не спинивсь —
суворим і сумним — хоч ненадовго?
З косою разом атрибутом Бога
він став — так Дюрер змалював колись.

Ось конус перевернутий: згори
пісок донизу сиплеться повільно,
мов золото, заповнюючи щільно
скляний угнутий світ своєї гри.

Утішно так дивитись на пісок:
обачно кожна ковзає піщинка,
а потім вниз зривається так стрімко,
немов людина в свій належний строк.

Пісок той самий — цикл за циклом вслід
тече, та путь його безперестанна;
так лине в прірву вічність нездоланна
під тягарем удач твоїх чи бід.

Падіння це не знає вороття.
Стікаю кров'ю я, не скло. Що далі
тече пісок у цьому ритуалі,
то швидше з ним із нас іде життя.

Мене манить пісок: космічний час
в нім відчуваю, ті події вічні,
що води Лети їх таять магічні
і пам'ять в дзеркалах своїх од нас.

Стовп диму й стовп огню між тих картин,
Рим з Карфагеном у затятім герці,
й землі сім футів — королю норвежців
сакс обіцяв й дотримав слова він.

Піску невтомна нитка день і ніч
все тягне за собою неминуче.
Від часу (це ж матерія текуча)
я — випадкова — не врятуюсь річ.

Гравці до світанкової пори
свої фігури рухають повільні,
а перед ними, в битві непохитні,
зійшлися два ворожі кольори.
В суперництві всіх форм — принада гри:
тут кінь легкий і пішаки невтримні,
незграбний слон, король в заціпенінні,
лють королеви й прямота тури.
Розійдуться гравці й залишать їх,
колись поглине час гравців самих,
та не скінчиться битва незбагненна.
На Сході спалахнула ця війна,
на цілий світ поширилась вона.
Ця гра — така ж, як інша, нескінченна.

Слабкий король, пішак, тура стрімка
і королева — втілення сваволі,
ще й слон зійшлись на чорно-білім полі —
їх вабить битва довга та важка.
Вони не знають, що чиясь рука
між ними вже розподілила ролі.
Від поруху її залежать долі
усіх — від короля до пішака.
Але й гравець, хоча не знає сам,
теж бранець гри (казав Омар Хайям).
Ведуть крізь чорну ніч і білу днину
гравець фігури, а Творець — гравця.
Який же бог за спиною Творця
почав цю гру фантазій, часу й тліну?

Мене лякають дзеркала, не тільки
це непроникне скло — безживний світ,
химерний світ, в якому безліч літ
зникають і з'являються відбитки.

Я відчуваю страх перед рікою,
в якій відбилась неба глибина:
примарний птах в ній раптом вирина,
і брижить вітер, не дає спокою.

І перед чорним деревом, бо завжди
гладінь його поверхні в тишині
повторює, неначе уві сні,
непевну білість мармуру й троянди.

Обтяжений мінливими роками
блукань невпинних по земних стежках,
запитую себе, чому цей страх
я відчуваю перед дзеркалами.

О ви, таємні дзеркала із міді,
із дерева червоного — у вас
хтось дивиться, а з вас — у світ, та враз
десь губиться в імлі тієї ж миті.

О скільки вас, готових тривіально
помножувати світ: талан дзеркал —
виконувати давній ритуал
народження, невтомно і фатально.

В запаморочнім вашім павутинні
цей світ примарний множиться. Бува,
людини подих, що іще жива,
туманить вас в нічному безгомінні.

На нас чатує скло. Якщо у спальні
є дзеркало на будь-якій зі стін,
я вже не сам. Є хтось. Відбиток. Він
влаштує свій спектакль на світанні.

Все діється, але ніщо зрадливо
у пам'яті не зберігає скло.
Мов рабини химерні, в нім, було,
читаєм книги справа ми наліво.

Король на вечір, Клавдій, плід уяви,
не відчував, що це лиш сон, не яв,
аж поки в ньому той, хто роль цю грав,
підступність не зронив під час вистави.

Як дивно, що існують сни в природі
і дзеркала: у плині днів щораз
відбитків світ буденно й звично нас
оточує — його позбутись годі.

Бог (я гадаю) ревно незбагненне
щораз творіння втілює своє:
зі сну у ньому морок постає,
а глянець скла являє світло денне.

Бог сни створив і ночі — їх сторожу,
і дзеркала, щоб кожен знав, що він
лише мара, якийсь відбиток, тлін,
тому я не лякатись їх не можу.

Над містом прояснішала блакить,
і дощ дрібний став зразу накрапати.
Пішов чи йде він? Дощ, напевне, завжди
в минулому розмірно дріботить.
Хто слуха дощ, той воскрешає мить,
коли прихильна доля без бравади
нам відкриває таїну троянди,
загадкою червоною манить.
Цей дощ, який засліплює шибки,
впаде у передмісті на гілки,
на чорний виноград в саду старому —
його нема вже! — Вечір дощовий
доносить голос батька: ще живий
неначе він, вертається додому.