Хорхе Луїс Борхес - Вибрані поезії

Зворушливим є завжди захід сонця,
хоч би який непоказний він був,
але найбільш зворушує сіяння —
останнє, відчайдушне —
яке затоплює долину,
коли за обрій вже сховалось сонце.
Нам боляче дивитись на це сяйво —
відчужене, трагічне та примарне, —
що просторові мороком грозить
і раптом гасне,
коли ми помічаєм його фальш,
як гаснуть сни,
коли ми розумієм, що спимо.

Пампо, [6] Пампа — південноамериканський степ.
я вдивляюсь в твою широчінь, що затоплює
передмістя,
я сходжу кров'ю з твоїми заходами сонця.

Пампо,
я чую тебе в завзятих переборах гітари,
на оглядових вежах і в стомленому пихтінні
машин, які повертаються з літа.

Пампо,
атмосфери кольористого патіо [7] Патіо — подвір'я. досить,
щоб відчути тебе своєю.

Пампо,
я знаю, крають тебе
борозни та провулки, і вітер, що тебе робить іншою.

Пампо — стражденна й мужня — ти вже на небі.
Не знаю, чи ти є смертю. Знаю: ти в моїм серці.

На землях хитких, які випаровують літо,
у білому мреві невидима сходить днина.
Вона полог ночі простромить несамовито
і берег запалить, і жаром дихне рівнина.

А ніч прадавня глибока — мов глечик, що воду
лиш всотує. По ріці брижі йдуть неозорі.
В індіанськім каное, задивившись на зорі,
людина палить сигару й вдихає свободу.

Одвічні сузір'я димок огортає сивий,
минулого й назви немає в цієї миті.
І світ — лиш кілька непевностей, лиш дух щемливий.
Найперша ріка. І найперша людина в світі.

Мій провулок знічев'я живе й віддається
мінливостям ночі.
Ніч — довге й самотнє свято.
В глибині душі я собою пишаюсь.
Літописець світу цього,
я засвідчив його неповторність.
Я оспівав вічне: примхливий місяць, любов,
від якої палають щоки.

Я увічнив у віршах місто, що мене огортає,
й даленіючі передмістя.
Я висловив подив там,
де інші бачили тільки буденність.
Всупереч млявій пісні байдужих,
я голос свій запалив од заходів сонця.

Я звеличив і оспівав
своїх предків по крові та мрії.
Я жив і житиму.
Я вклав чуття в суворі слова,
щоб вони не розчинились у ніжності.

Спомин про давню ницість підступає до мого серця,
наче мертвий кінь, викинутий на берег припливом.
Та зі мною лишаються ці вулиці й місяць.
Мені досі смакує вода, і поезія не відцуралась мене.
Краса вражає мене; хто зважиться мене засудити,
коли цей величезний місяць —
місяць моєї самотності — мені прощає?

Я знову тут, незабутні губи, єдиний і схожий на вас.
Я витримав наближення щастя та близькість горя.
Я перетнув море.
Я пізнав багато країв; бачив одну жінку
та двох-трьох мужчин.
Я любив горду білу дівчину, по-іспанськи незворушну.
Бачив безкрає передмістя, де заходи сонця
вдовольняють свою жагу до безсмертя.
Смакував численні слова.
Я певен, що це все,
і я не побачу вже й не зроблю нічого нового.
Гадаю, мої дні та ночі такі ж убогі й багаті,
як у Бога і в інших людей.

Через чиюсь смерть —
загадку, вакантним ім'ям якої я володію
і реальність якої ми нездатні збагнути, —
до світання розчинені двері одного дому на Півдні,
невідомого дому — я його не побачу вдруге, —
та цієї ночі він чекає на мене,
запаливши безсонне світло в години сну,
виснажений неспаними ночами, інакший,
ретельний в своїй реальності.

Його безсоння тяжіє над мертвою дорогою,
над вулицями, простими, наче сни,
над безкінечністю ночі,
що не має інших ознак життя,
крім кількох тутешніх чоловіків біля зачиненої
крамниці
та чийогось самотнього свисту.

Повільно, поринувши у чекання,
я дістаюсь до кварталу, та дому, й дверей, які шукаю,
і мене зустрічають змушені бути суворими чоловіки,
ровесники моїх батьків,
і ми зрівнюємося долями в підходящій кімнаті,
що виходить у патіо, —
там владарює непроглядна ніч —
і говоримо незначущі слова —
реальність бо важить більше, —
і в люстрі ми — байдужі аргентинці,
і плин примарних годин вимірюється чашками мате. [8] Парагвайський чай.