Олександр Афанасьєв-Чужбинський - Вибрані поезії

О, як весело глядіти,

Як сміються всі на світі,
А я з горя поманеньку
Наллю чарочку повненьку,
Вип’ю добре, посмакую
І сам з кого покепкую.
Світ широкий, своя воля,
Хоч і злая моя доля,
А мого тільки на світі —
Як на людей поглядіти,
Їх веселлям упитаться.
Бо з мене хто сміється,
То ніколи не минеться;
Бо я біс такий удався,
Що хто з мене посміявся,
Хай як хоче забуває —
Через десять год згадає,
Бо такеє чудо буде,
Що побачать усі люде —
Не побачать, то почують
Та із того покепкують.
А я з горя поманеньку
Наллю чарочку маненьку
Та на неї подивлюся,
Вип’ю та й сам посміюся.
Нехай оце оттак буде.
Послухайте, добрі люде,
Хоч я чортеня скажене,
Та не смійтесь тільки з мене.
Хоч я з того й не заплачу —
То все я чую і вибачу,
І як і я вдеру вірші —
Буде, братця, комусь гірше.

Скажи мені правду, мій добрий козаче,
Що діяти серцю, коли заболить?
Як серце застогне і гірко заплаче,
Як дуже без щастя воно защемить:

Як горе, мов терен, всю душу проколе,
Коли одцуралось тебе уже все
І ти, як сухеє перекотиполе,
Не знаєш, куди тебе вітер несе?

– Е, ні! – кажеш мовчки. – Скосивши билину,
Хоч рано і вечір водою полий, —
Не зазеленіє; кохай сиротину,
А матері й батька не бачити їй!

Отак і у світі: хто рано почує,
Як серце застогне, як серце зітхне,
Той рано й заплаче, а доля шуткує:
Поманить, поманить та й геть полине.

Не в степу, не на могилі —
Над Дніпром широким —
Ти заснув єси, Кобзарю,
Вічним сном глибоким.

Над Невою, під снігами,
При похмурім сонці
Ти поліг єси, мій друже,
На чужій сторонці.

У головах не посадять
Червону калину,
Не привіта соловейко
Твою домовину.

Не закує і зозуля
Де-небудь в куточку,
У цвітючім та пахучім
Вишневім садочку…

Круг тебе чужа чужина…
Та не чужі люде:
Є кому тебе оплакать,
Є – і довго буде.

Покоління поколінню
Об тобі розкаже,
І твоя, Кобзарю, слава,
Не вмре, не поляже!

Скажіть мені, добрі люди,
Навчіть мене, братця:
Як у світі поміж вами
З лихом розминаться?
Бо куди я не ударюсь,
У які країни,
То ніколи не минаю
Горя та кручини.
Чи побратаюсь – і радість
Мов душу ухопить,
Аж дивлюся… брат мій милий
Мене перший топить!
Чи зустрінусь з дівчиною —
Серденько озветься,
Я до неї – вона з мене
Глумує й сміється!
Мабуть, згину, так як гине
Травка на морозі:
Бо стою, як той самотній
Горох при дорозі…
Кому треба і не треба,
Всяк стручки зриває,
І кінь топче, і віл топче —
Ніхто не минає.
Гірко знати, добрі люди,
Важко знати, братця,
Що мені між вами з лихом
Та не розминаться.
Чи посію жито в полі —
Всім сонечко гріє.
Літо прийде, жито зійде

Та й зазеленіє.
Ось поспіло, почало вже
Колосся схиляти,
Тай й пов’яне, та й посохне,
Бо нікому жати!
Де ж ти, де ж ти, моє щастя,

Де ти забарилось?
Мабуть же, хоть на годинку
Та й мені судилось!
Аже ж і я народився,
Як усі, од бога,
І мені ж ізмалку снилась
Широка дорога;
І мені ж здавалось часто,
Що круг мене сяє
І моє серденько нишком
З богом розмовляє…
Де ж ти, щастя,
Де сховалось?
Дні без тебе трачу!
Зглянь, нехай тебе у вічі
Я хоч раз побачу!
Глянь крізь чорні оченята
Мені на годину
Та й лети собі од мене,
А я – в домовину.

Розцвітає весна божа,
Змінились морози,
Все дерево набростилось,
Розвилися лози.

Скрізь, де глянеш, гарно в полі, —
Радість після горя;
І вже птиця веселенько
Летить із-за моря.

Світить сонце в чистім небі,
Уже живе гріє,
То і небо скрізь, як глянеш, —
Ясно голубіє…

Так весело, хоч є думка,
Що осінню знову
Вітер буйний розквічає
Байрак і діброву.

Але осінь ще далеко,
Нехай все й пов’яне,
Уп’ять прийде весна божа,
Все радісніш стане.

Тільки я щось дуже смутно
Дивлюсь на сю весну…
Все оживе, а я, бідний,
Серцем не воскресну…

Взяли його розірвали, —
Воно застогнало…
Чують люде та і кажуть,
Щоб воно мовчало.