Олександр Афанасьєв-Чужбинський - Вибрані поезії

Задушили його сльози, —
Вже більше не плаче:
Мовчить, тільки глухо болить
Серденько козаче…

І жде води цілющої,
А на те похоже,
Що вже йому на сім світі
Ніхто не поможе.

Цвіте весна, шумлять води,
Тече річка логом,
А я собі дивлюсь мовчки
Та думаю: «З богом!»

Уже ж мені з моїм горем
Та не розлучатись,
Моїм думкам, як сім квіткам,
Та не розпускатись.

Тільки й щастя, що подумать:
Прилинуть морози,
Здавлять душу молодецьку
І висушать сльози…

Аж тут доля де озьметься
Та й словами каже:
«Хто вродився нещасливим,
То так і поляже».

А я кажу своїй долі:
«Тебе не шаную,
Бо смерть моя ходить близько,
Я серденьком чую…

А як з нею побачимось,
Душа горя збуде —
Тоді, доле, бог з тобою,
А буде, що буде».

Сонце вставало; крізь на небі чисто,
Де-не-где хмарка гуляла на волі;
Тихо в дуброві, тільки ледве листом
Щось розмовляла висока тополя.

«Слухай, козаче! – говорить дівчина, —
Як одно сонце у небі святого,
Так ти, мій любий, вірная дружино,
Один у мене, й немає другого».

Сонце сідало; скрізь на небі чисто,
Місяць з-за гаю випливав поволі;
Тихо в дуброві, тільки ледве листом