Альфонсіна Сторні - Вибрані поезії

Нерви мої — скажені, мої вени
скипають кров’ю, вогняна волога
б’є у мої вуста; це — не тривога,
а лицемірні радощі вербени.

Сміятись хочу я; думки журбенні,
які до ігрищ віднайшли дорогу,
сьогодні не святкують перемоги,
та їхня синя туга — коло мене.

Пульсує світ; гармонію чудову
я відчуваю добре знову й знову,
спиваючи цю казку небувалу.

Коли вікно на мить я відчинила,
приніс вітрець на найніжніших крилах
те сонце, що весна подарувала.

Не є ти винним, що в твоїх руках
моя любов, як ружа, облетіла:
прийде весна і знову розцвіте…
Сухе стебло нове народить листя.

Зі сліз пролитих перлами сяйне
нове намисто; поруйнує тіні
веселе сонце, в жили увіллє недавній сік,
скажений у кипінні.

Ти підеш своїм шляхом; я — своїм,
неначе два метелики, ми, вільні,
загубимо пилок із наших крил,
його ще більше знайдемо в цвітінні.

Цілунки, ніби ружі, опадуть,
слова позасихають, наче р і ки,
та сім життів, що є на кожну смерть,
шукатимуть уста в жаданні світла.
…………………………………………..
Те, що було? Не вернеться воно!
Кожна весна у власному обійсті
стає мерцем, заходячи в розмай,
і коконом, коли втрачає листя!

Ось і риси, ще і риси… волога…
Немовби мрія, білою є ніч,
ласка прощення лине понад клич
усіх страждань покривджених і вбогих.

Неначе св і чі блимають розлого…
Місяць — облатка для церковних стріч,
ярмо стискає душу зусібіч —
то за її безумства кара строга.

Місячне сяйво стелеться в долині,
коли поет згадає в самот и ні
незміряну зажуреність П’єро.

Й коли його вбиває веремія
просвітлених поневірянь Марії,
кармінових уболівань Марґо.

Я книжку зробила у спосіб такий:
стогнучи, плачучи, мріючи, горе мені.

Метелик журбенний, левиця жорстока,
і світло, і тіні дала я водночас.
Левицею я не згадала нік о ли,
що якось метеликом пурхала в полі.
Метеликом бувши, не мала я звістки
про те, що могла би напасти й загризти.

Сумирна й ляклива, а потім — стрибки,
кривавити жертву могла залюбки.
Вже ніби голубка, важкий кипарис.
Чи кущик розквітлий, а сльози лились.
Ласуючи медом, ковтаючи сіль,
спинити ридання не мала я сил.
Те саме було, що я бачила скрізь,
троянда чи терня, нектар чи то їдь.

Петляючи, йду я, пече мене щем,
зрізаю все зайве над кожним кущем.

Непоправна шкода від мого життя —
це солодка шкода, адже відбуття,
що буде відлеглим від цього життя,
є моїм, авжеж.

Мої руки знані проростанням руж,
метеликів стільки ссало їх чимдуж,
що не буде скоро пересохлих руж,
ай, я всохну теж.

Заглянь мені в очі, нахились до мене,
обхопи руками голову скажену,
дозволь мені спити той злодійський трунок,
що його дає твій добрий поцілунок.

Тільки не розпитуй, — натура жіноча, —
чому я ридала минулої ночі;
жінк и , коли плачуть, не знають причин.
Це — прояв раптовий якихось слабин.

Втрапили ми явно у море таємне.
Це є море хоті, безтямне й нікчемне.
Воно в очах наших спалахує часто,
ми в ньому слухняно шукаємо щастя.
Не розпитуй, любий, ти мусив відчути:
минулої ночі було море лютим.
І нічого більше. Вітер нас бентежив,
на нові щоразу кидав узбережжя.
Не злетить метелик над січневим садом,
нема рівноваги, сутність — без розради.
Кришталевий відблиск, карнавалу плід,
змії зла лускою вимітили слід.
Ми — такі, це ясно. Як поет зазначив:
дурної кокетки порух немудрячий.
Ми в усякій чаші до меду охочі,
але в наших мізках є дещиця клоччя.
Гаразд; ні, не треба, не питай, коханку,
про мою незграбну, любий, забаганку.
Бачиш гарний вечір? Заспокойся, друже…
Порань собі руки, зірви мені ружу.