Альфонсіна Сторні - Вибрані поезії

Брали мене люди за бридню на кпини…
Земля — величезна! Я сміюся з ними…

Я слова почула; тих слів було море!
Якісь-то — веселі, якісь-то — на горе.

Я їх не збагнула; у зірок просила
красивішу мову, мені зрозумілу.

Мені добрі зорі тебе дарували,
бачу в твоїм зорі істину пропалу.

Твої очі повні щирої спромоги,
всесвіт умістили твої темні очі!

Впевнена в усьому, кинусь тобі в ноги:
забуття і сп о чив.

Мене від зими бережуть твої руки.
Підтримують ніжно злуку,
линуть довгі сумні години
в заціпенінні.

Мені до вподоби всілякі речі,
лягає світло мені на плечі.
Люблю навіть зло, що вражає:
пожалійте того, хто вмирає!

О, старий місяченьку, такий одинокий,
пропливаєш по небу у тиші глибокій.
Скільки має тепл а мій любий!..
Тобі, місяцю, холод — згуба?

Ти щось казав, казав, а я заснула,
та сплю й не сплю, відчувши: понад мене
найвищий розум знявся незбагненно,
бо я жила, живу та буду чула.

Ти щось казав, казав, і я пірнула
в апатію… вже й дихаю важенно.
Довкола — тіні, їх — сила-силенна,
а я — сліпа й закинута в минуле.

Я — мовби простір, ніби порожнина,
від тіла залишилась тінь єдина,
і можу вгору, наче дим, злетіти:

етеру чую подув… дивну тишу…
Ти на землі мене тримай міцніше,
бо в небеса підняти мусить вітер.

Погляньте на чоловіка, як він іде гордовито.
Виказують його руки шляхетну вельми породу.
На рот його не дивіться, бо буде з вогнем пригода,
на очі — теж, бо він може до смерті захолодити.

Коли рівнинами йде він, тремтять і р у сла, і віти,
а тіні лісів ясн и ми стають йому на догоду;
коли веде стрілянину, лякаючи цим природу,
ховаються дикі звірі, жахнувшись його візиту.

Жінок багатьох він любить, не знає своєї долі.
Якоїсь весни загибель наздожене його в полі,
увінчаного лозою, де китиці, фрукти, в и на.

Моя рука закоханки, що з трону його спустила,
на місце, де була криця, йому прилаштує кр и ла,
й заплаче він, мовби хлопчик, який зійшов зі стежини.

Малий чоловічку, малий чоловічку,
кенарю твоєму мріється політ…
Я — пташина, кенар, малий чоловічку,
відпусти у світ.

У твоїй я клітці, малий чоловічку,
малий чоловічку, у клітці твоїй.
Малим називаю, бо не розумієш
ти мене, дурний.

Я також не тямлю, але ти не гайся
й відімкни цю клітку, бо хочу втекти;
малий чоловічку, мені півгодини
подобався ти.

І ти кохати вмів, і був привітним,
і квітнула весна, і ти був щирим,
і небеса світилися блакитні.

І цілував ти ніжно мої руки,
і мої очі у твої дивились,
які, бувало, скніли від розпуки.

І йшла я, уподібнена до льоду…
Проходила, але не помічала
ні люті пекла, ані неба вроди.

Не відчувала я… У порожнині
блукала із прикутою душею,
а біль був сатанинським, безупинним.

І ти пішов од мене непомітно,
й тобі, хто вмів кохати, хто був щирим,
а ще — солодким, щедрим і привітним,

благання я не висловила слушно,
але мій слух був виповнений болем…
Душа ж була, мов скеля непорушна.

Так, я живу, хибую без упину;
вода біжить, і чують мої вуха
запамороку гнівну цього руху:
пахнуть ліси, я йду в нову місцину.

Так, я бреду, шукаючи по змозі
сонц я , світанки, бурі та обаву.
Що робиш ти, нікчемний і хупавий?
Лежиш камінням на моїй дорозі.

Серце, мов божество, мовчить зі мною,
німотне, сподівається на диво;
кохала я багато й нещасливо,
і кожен раз любов була ганьб о ю.

Кохала до ридань, ледь не до смерті.
Кохала до зненависті й до сказу,
і все ж чекаю на любов щоразу,
яка потвердить сподівання вперті.

Мов пустка, плодоносну жду любов я,
щоби гілк и буяли у цвітінні;
я — наче ліс, живе моє коріння,
та мертве на гілках моїх листов’я.