Альфонсіна Сторні - Вибрані поезії

Моя оселя — сповнена миртів,
твою — виповнюють ружі;
чи бачив ти в моїх білих вікнах
злітання своїх голубок?

Твоя оселя — і рисів повна,
в моїй — усміхаються маки.
Чи бачив ти, як мій двір обходять
віти з твоїми листками?

Старий будинок твій прикрашає
мармур білий і чорний,
так само чорний та білий мармур
прибув до мого алькову.

Коли в твоїм домі спалахує світло,
мій дім також світлом сяє.
Чи ти не почув із мойого дому
дзенькіт фаянсу?

І вдень, і вночі я йду за тобою
крізь хащі та крони грубі.
Хіба не відчув ти, як пахнуть духмяно
й проникливо мої губи?

І вдень, і вночі я йду за тобою
крізь хащі та крони грубі.
Хіба не відчув ти, що твої кроки
приносять листю загубу?

Хіба ти не вздрів, що зволожено сад твій,
шовковиці — ягід повні,
стежк и — без кущів, а на темних вітах —
яблук великі грона?

Доглядаючи мовчки твою оселю,
перестріло мене світання.
Доглядаючи мовчки твої рослини,
підрізаючи твої троянди.

Будинок твій на мій відкидає
щовечора довгі тіні.
А ти не подивився нік о ли
на вкриті ружами ст і ни.

Понад твоїм і моїм дворами
літають одні гол у бки.
Ти на мій дім не глянув ніколи,
на зрізані мої ружі.

І твої і риси, і мої і риси
у жовтні квітують купно…
Ти на мій дім не глянув нік о ли,
на зрізані мої ружі.

О, ти, що підкоряєш. Чому прийшов запізно?
Чому прийшов ти щойно, коли душа у тризні,
коли я руж не маю, щоб тішила квітками
гірлянда веселюща, оббризкана зірками?

О, ти, з ласкавим словом, неначе шепотіння
вод и струмка; ласкавим, немовби туркотіння
припутня; із ласкавим, як поцілунки ніжні
над зблідлими руками, що захищають гн і зда.

О, ти, що можеш руки на голову покласти
мою, і, ніби гілка, стає вона квітчаста,
а ще — з твого веління мій усміх засіяє,
подібно до веселки на темнім виднокраї.

Чому прийшов запізно? Чому прийшов ти щойно,
коли мене здолало шаління невигойне,
коли вогнем чудовним я обпеклась, невдаха,
і йду, сліпа й самотня, якимсь чорнющим шляхом?

Я хочу, зверхній Боже, зробитися новою.
Із і рисів мережки; нехай переді мною
постане Таємниця; хай зменшать зло велике.
Уста твої не в змозі знайти від суму ліки.

До губ твоїх хай чиста зближається водиця.
Для губ твоїх хай чаша кришталем заіскриться,
душ і кипіння біле хай оминають бдж о ли,
нехай про мед не знає й червоний цвіт нік о ли.

Для рук твоїх — ці руки мерця не одягали;
для віч твоїх — ці очі ніколи не ридали;
для мрій твоїх — ці мрії, мов лебеді зі злота,
нехай твої зіниці мій слід відстежать потай.

Якби мої пел ю стки твої стискали руки,
магічні, надпотужні дістали би спонуки
і, ставши світлом, з о рі позбавили б оплоту,
щоби твої зіниці мій слід зорили потай.

Я смерть благословляю, яка мене поглине;
і твій вогонь, що палить мої весняні днини;
хай твій вогонь приходить і квітники понищить;
нехай усі віночки до зла підступлять ближче.

О, ти, кого я певне обожнюю надміру,
о, ти, для кого прагну змінити сутність щиро.
Чому прийшов ти щойно, мені ж не досягти
покари, де без листя мене уздрів би ти?..

Твоє життя для мене — як живиця,
люблю тебе до смерті; у нестямі
під чорними змогла би небесами
пожерти твоє серце, мов левиця.

Крадійкою була я, і темниця
нині за мною зачинила брами.
Яка весна сяйлива купно з нами!
Вінець мій на твоїм чолі іскриться!

Палає кров моя у твоїм зорі,
щовечора мене спокуса боре
між уст твоїх — солодкі грона Пана.

І так, квіт без повітря, квіт печери,
в тобі я вся зникаю, мов химера,
й між рук твоїх біжить життя омана.

Сім життів я маю, сім життів у мене,
сім життів злотавих, гарних і зелених.
Голова, що стята, голова в безчесті:
стебло мого духу проросте в сієсті.