Альфонсіна Сторні - Вибрані поезії

День такий настане, коли л ю дська раса
зробиться сухою, ніби кущ нещасний,

і світити сонце в просторі покине,
мовби смолоскипа вигаслі жарини.

День такий настане, коли світ замерзлий
знітиться у тиші, хмурій та грубезній:

необорна сутінь всю огорне сферу,
щоб весна минула її, мов химеру;

а земля померла, як засліпле око,
буде обертатись у пітьмі глибокій,

наосліп, самотня, у космічній хлані,
і не буде співу, ні навіть благання.

Вона — одинока, бо створіння чулі
усі в її лоні, втомлені, поснули.

(Мати, що крокує, несучи отруту
дітей перемерзлих, в утробі забутих.)

Нема ніде м і ста… Сміття і руїни
понесе на мертвих плечах сиротина.

З висоти на неї якісь чорні гори
будуть задивлятись поглядом суворим.

Ще, можливо, море, пітьмі на догоду,
зробиться хіба що брилою із льоду.

І так, зажурившись, ця самотня брила
свої пригадає кораблі та хвилі,

і багато р о ків виглядати буде,
щоб якесь суденце борознило груди.

І там, де ця брила має землю скраю,
примріється берег, над ним місяць сяє,

і саме бажання залишиться в неї,
бо той місяць буде іншим мавзолеєм.

І рухати с у дна брила ця захоче,
щоб людей ковтати в бурі-погорочі,

і щоб над собою чули скелі дикі
їхні одчайдушні та жахливі крики;

але вже не буде на земл і нічого,
самотинний вітер замете дороги;

замете латинців розкішні оселі,
схови бедуїнів, бідні й невеселі;

ескімосів темні печери і нори,
вишукані, пишні церкви та собори;

і чорні, і жовті, і кольору міді,
і білі, й малайці, й метиси в огиді

тоді роззирнуться у землі стихійно,
попросять прощення за жорстокі війни.

Візьмуться за руки, і утворять коло,
і в ронді оточать свою землю голу.

І застогне їхнє коло від розпуки:
«Даремні зусилля — тільки горе й муки!

Адже земля наша квітнула садами,
повнилася щедро славними містами;

а повз їхні мури пропливали ріки,
були і лагуни, і ліси великі.

Поміж них надійні тяглись залізниці,
які тоді людям просвітляли лиця,

і квітнуло поле, і скрізь — дивовижа,
наче л у ки усміх і чистий, і свіжий;

а ми, не збагнувши, чим справді багаті,
схопили кинджали й пішли брат на брата;

ще й брехня тим часом набирала сили,
нещирі торгівці світ заполонили;

всі ми спромоглися про добро забути,
вилили на нього покидьки й отруту…

Тепер, білі кості, утворили коло,
оточили в ронді нашу землю голу.

І лунає наше голосіння вбоге,
на землі нещасній вже нема нічого!»

Та, можливо, встоїть статуя єдина,
не впаде додолу, гола й самотинна.

І тоді це буде, в сутіні захланній,
плідної ідеї прихисток останній.

Прихисток останній отієї форми,
котру Вседержитель визначив як норму,

і яка, простерта, будучи тонкою,
тихо причарує ніжною красою.

І вразлива зірка у небесній сині,
може, запитає: «Що це за створіння?

Хто така ця жінка, що несамовито
не гине, самотня, в неживому світі?»

І її полюбить, бо така потреба,
і зірветься, врешті, шугонувши з неба.

І, можливо, якось милість невідома
схоче припинити земл і смертну втому,

і проміння сонця, що надійде близько,
знов осяє землю у найпершім зблиску,

і промовить голос: «Земле-сиротино,
переймись весною хоч на мить єдину!

Хоч на мить єдину відчуй мою душу;
я — німа, всесвітня і втішати мушу…»

Як утратять спокій тоді під землею
ті мерці, що в лоні поховані нею!

Як вони рвонуться до того проміння,
захочуть злетіти до сяйної сині!

Але надаремно, бо очей тих мертвих
вже не відігріє проміння простерте.