Олександр Блок - Вибрана поезія

По місту все частіше я блукаю.
І все частіше бачу смерть – сміюся
Розважливо до себе. Ну, то що ж?
Так хочу я. Мені властиво знати,
Що в певний час прийде вона й до мене.
Я по шосе проходив біля скачок.
День золотий дрімав на купах шутру,
А за глухим парканом – іподром
Під сонцем зеленів. Стеблини злаків,
Купави, ще з весни набубнявілі,
Дрімали в променях пестливих. Далі —
Трибуна придавила плоским дахом
Юрбу роззяв і модниць. Прапорці маленькі
Пістрявіли навкруг. А на паркані
Сиділи й видивлялись перехожі.
Я йшов і слухав перегони коней
По ґрунті збитому. Тривожний тупіт
Копит. Нараз – ранковий крик:
– Упав! Упав! – кричали на паркані,
І, ставши на пеньок, побачив я
Одразу все: в пістрявій одежині
Летіли там жокеї – до стовпа.
Від них одставши, огир басував
Без верхівця, в розметаних стременах.
За листям кучерявеньких берізок,
Од мене близько так, – лежав жокей,
Весь в жовтому, на врунах весняних,
Упавши навзнак, повернув обличчя
В глибокі і пестливі небеса.
Так ніби вік лежав, розвівши руки,
У небо дивлячись. Прекрасно так лежав.
До нього бігли люди вже. Здалека,
Поблискуючи спицями повільними, ландо
Котилось м’яко. Ось вони підбігли
І підняли його… І вже повисла
Безвладна жовта, немічна нога
В обтягнутій рейтузі. Завалилась
За плечі їм кудись там голова…
Ландо вже тут. І до його подушок
Так обережно й лагідно приклали
Писклячу жовтизну жокея. На підніжку
Хтось вискочив незграбно і завмер,
Підтримуючи голову і ногу,
І повернув назад візник бундючний.
І так же звільна спиці обертались,
Поблискували козли, осі, крила…
Так вільно і прекрасно так померти.
Скакав усе життя з одним бажанням,
Щоб першим доскакати. Й на скаку
Спіткнувся кінь засипаний. Сідла
Не втримати вже мускулами ніг, —
І вутлі розметалися стремена,
І, поштовхом одкинутий, злетів…
Потилицею вдаривсь об свою
Привітливу, весняну, рідну землю,
І в мозку всі думки пройшли за мить —
Єдині, найпотрібніші. Пройшли —
І вмерли. І померли також очі.
І дивиться так мрійно вгору труп.
Так вільно і прекрасно.
По набережній якось я проходив.
Робітники в тачках возили з барок
Вугілля, дрова, цеглу. І ріка
Від піни білої іще синіла.
З-за обшивок розстібнутих дивились
Тіла засмаглі в зблискуванні поту,
І Русі вольної зіниці світлі
З лиць почорнілих сяяли суворо.
І тут же діти голими ногами
Місили купи жовтого піску,
Тягали – то цеглинку, то поліно,
То дощечку. Ховалися. А там
Поблискували їхні п’яти чорні,
І матері – з обвислими грудьми
Під платтям чорним – ждали їх, сварились,
Давали ляпасів і відбирали
Цеглинку, дрова, дощечку. Й тягли
Кудись, під ношею зігнувшись гірко.
І знов гурма дитяча поверталась,
І починали дітки знову красти:
Той – цеголку, а той – полінце…
І раптом – сплеск води і сильний крик:
– Упав! Упав! – знов закричали з барки.
І, випустивши тачку, робітник
Рукою вказував кудись у воду.
Надбігла вже юрба кошуль пістрявих
Туди, де на траві, в камінні з бруку,
Поблискувала пляшка-половинчик.
Один тягнув багор. А поміж паль,
Забитих біля берега у воду,
Погойдувалася людина легко
В сорочці та в розірваних штанах.
Один схопив його. Допомогли,
І довжелезне розпростерте тіло,
З якого ручаєм лилась вода,
На берег витягнули і поклали.
Видзвонюючи шаблею об камінь,
Городовий навіщось до грудей
Приклав щоку і пильно слухав —