Альфонсіна Сторні - Вибрані поезії

Тоді весна-троянда, наче вуста дитини,
заглибиться крізь брами, і аромат прилине.

Тоді весна-троянда вкладе мені на щоки —
оця весна-троянда! — дві ружі, але жовті…

Сама ж весна солодка в своїх м’яких долонях
нестиме інші ружі, що білі та червоні.

Весна, що надавала моїй любові сили,
створивши всі умови, щоб я тебе зустріла.

О, той останній вечір, що уявляю, мертва,
наче руїни міста, тисячолітню жертву!

О, вечір той, неначе лагуни безгоміння,
жовтаве і спокійне під місячним промінням!

Довершений той вечір, оте сп’яніле диво:
яке життя гіркотне! А смерть — яка правдива!

Смерть забуттям карає людину-бідолаху,
так у гніздечку ловлять натомленого птаха…

І на мої зіниці у спокої прилине
небесне синє світло останньої години.

Розсіяне те світло небесної печалі
моїх зіниць торкнеться з приємністю вуалі.

Те світло невідчутне постане наді мною
й накриє всю немовби весільною фатою.

В душі моїй те світло неквапом зашепоче:
життя — лише печера, а смерть — об і йстя ночі.

І мушу розчинитись у тиші величезній,
як пропадає піна на жовтім узбережжі.
…………………………………………………….
О, тиша, тиша, тиша… у вечорі безкраїм
моя кров не струмує, моя кров не палає.

О, тиша, тиша, тиша… довкруж мойого ліжка
твої уста кохані мене гукають нишком.

О, тиша, тиша, тиша, твої глухі цілунки
в моїй душі згубились, хмільним не ставши трунком.

О, тиша, тиша, тиша, яка невідворотно
кладе свою зажуру в твою сльозу гіркотну.

О, тиша, тиша, тиша, коли замовкли птиці.
Вже засинають квіти, вщухає хитавиця.

О, тиша, тиша, тиша, одна ще впала зірка
без рейваху на землю, і солодко, і гірко.

О, тиша, тиша, тиша, ніч сунеться незряча,
під ковдру заповзає, шепоче, стогне й плаче.

О, тиша, тиша, тиша… Ця Тиша, моя згуба,
стуляє мої очі та гасить мої губи.

В руках твоїх я — чаша красовита;
захочеш, то дзвенітиме чудесно,
в собі вона збере й очистить в е сни,
і промінь відіб’є, що тобі світить.
В руках твоїх я — чаша красовита.

Ти матимеш у ній напій приємний,
солодким він не буде понадміру;
не містить зла, зло вибачає щиро,
лікер солодкий знає про буремне…
Ти матимеш у ній напій приємний.

Втім, довгі твої пальці в день похмурий
засильно стиснуть скло її лискуче,
й на дрізки розпадеться неминуче
ця чаша забуття твого в зажурі;
втім, довгі твої пальці в день похмурий!

Безформне скло, потрощене достоту,
безпечним є і не завдасть тривоги:
хіба що відіб’є небес щедроту;
розбите скло твої вміщає ноги;
безформне скло, потрощене достоту.

Бог вибачить тобі велику шкоду:
рукам благословенним і завзятим
ні і рисів, ні руж не нанизати,
одвічна ніжність дасть безвір’ю згоду.
Бог вибачить тобі велику шкоду…

Тебе люблю я, смерте, люблю й життя, одначе…
Коли в труну я ляжу й навіки стану спляча,
зроби, щоби в раз останній
осяяв мої зіниці промінь весн я ний.

Залиш якусь миттєвість під теплотою неба,
в льоду здригання сонця мені відчути треба…
Було світило добрим на раннім виднокраї,
коли мені казало: вітаю.

Спочинок не полошить, він — добрий, не тривожний,
та сперш хай поцілує ласкавий подорожній,
що з а вжди на світанку,
веселий, мов дитина, з’являвся перед ґанком.

Твоє життя — це річка, яка струмить бурхливо;
на б е резі, невидна, зростаю я щасливо.
Я — квітка, що згубилась десь поміж комишами;
хоча її ти живиш, але не помічаєш.

У повені ти тягнеш мене до глибочіні;
коли пересихаєш, у твані тихо гину;
але потому знову зростаю я щасливо,
коли у дні чудові ти знов течеш бурхливо.

На б е резі твоєму причаєна, я квітну,
коли приходять в е сни, безмовна й непримітна.

Я в житті ходила і про все питала,
мучилась нудьгою, від нудьги вмирала.