Альфонсіна Сторні - Вибрані поезії

Дракон — пурпуровий, а лапи — зелені,
сім життів я маю, сім життів у мене.
Велети і карли: сім голів зітніте —
відростуть, уперті, наче зло на світі.

Сім життів я маю, сім життів у мене,
сім життів злотавих, гарних і зелених,
що мучать залізом і шпагами колють,
але, стяті якось, не зростуть нік о ли.

Засушить одразу сім голів зелених
принц, якого жду я. Без формул магічних
той дракон крилатий сім життів, що в мене,
втратить, коли вчує низку слів ліричних.

Що сказали би люди, зціпенівши в обаві,
якби я, підкорившись невичерпній уяві,
покрас и ла волосся фіолетом і сріблом,
вдягла пеплум античний, гребінець — не потрібен,
підколола жасмини чи ясн і незабудки
й зі скрипками співала, в місто вибігши хутко,
чи якісь мої вірші на майданах читала,
попри всі заборони, невгамовна й зухвала?

Чи гляділи б на мене, вкривши всі тротуари?
Чи, як в і дьом-чаклунок, спопелили би жаром?
Чи дзвонили б, до меси закликаючи втішно?

Від такого сюжету мені робиться смішно.

Я маю передчуття, що проживу дуже мало.
Ця голова моя тиглем мені здається,
очищена й непридатна.
Але без скарги, без жахливої сцени,
я хочу вмерти під вечір безхмарний,
під сонцем щедрим,
щоб у великім жасмині зродилася біла гадюка,
яка солодко, ніжно вжалить мене у серце.

Заблукана овечка, промовили тихцем.
Заблукана овечка. Знизала я плечем.

Заблукана овечка. Я вийшла з темнот и ;
в лісах небесні зорі я прагнула знайти.

Заблукана насправді. Бо золото своє
комусь-то віддала я, не знавши, хто він є.

Заблукана насправді, адже вогонь небес
я не вважала гідним, тож він для мене щез.

Заблукана насправді, отож і йду я десь.

Будинки ряду, будинки ряду,
будинки ряду.
Квадрати, квадрати, квадрати.
Будинки ряду.
Вже люди мають д у ші квадратні,
шиковані думи
і сп и ни з кутами.
Учора сама я зронила сльозину,
мій Боже, квадратну.

Не можу допустити, що в Бога — інша форма.
Життя його — безмежне, це — абсолютна норма.
Очей не мав ніколи: він дивиться зірками.
Рук теж не мав ніколи: вдаряє він морями.
І язика не мав він: показує вогнями.
Скажу тобі без огуди;
знаю, що в нього є паразити: речі та люди.

Я піднялась, піднялась. Була вже досить вис о ко.
Зачула шепіт. Загроза чи гана руйнує спокій?
Прислухалась: реготання, посміхи та обр а зи.
Невже я на мавпу схожа? Спитала дурних одразу:
Чи знаєте ви про речі чудові?
Роблю я плетиво з часу, яке заплітає зорі.

Ці речі йдуть до мене з глибин життя самого:
зібравши все докупи, я мушу дати раду…
Вода тече постійно, міняючи дорогу;
так само, як і речі, міняється свічадо.

Миттєвості життєві, моє перо скувавши,
миттєвості життєві, які втекли від мене,
потому спричинили руйнації вогненні
чи лагідними стали, неначе пінні чаші.

У всіх отих моментах, що їх відчуло тіло,
у всіх перипетіях, що міняться спроквола,
у сутностях усіх цих, що зеркало відбило,
душа, згубивши шати, ставала чиста й гола.

Мене нема та є я в цих віршах, мандрівниче,
але мене ти знайдеш, шукаючи нюанси,
лишивши на порозі всі терези й баланси:
моїм садам потрібен ретельний садівничий.

Колись я буду мертва, неначе сніг, збілію,
солодкою зроблюся, мов надвечірні мрії.

Колись я буду мертва, холодна, ніби камінь,
як забуття, спокійна, немовби плющ, печальна.

Колись мене огорне вечірній сон жаданий,
дорога закінчиться, як мертвою я стану.

Засну я сном довжезним, коли піду зі світу,
так, що й твоїм цілункам мене не оживити.

Колись одна я буду, наче гора самотня
між озером безлюдним і хвилями безодні.

Настане синій вечір, де ніжностей доволі,
де птаство, що замовкло, і конюшина в полі.