Альфонсіна Сторні - Вибрані поезії

Дівча уздріло місяць у голубому ставі —
серед високих сосон те диво розлилося.
(Міцні мисливські ноги, розпущене волосся,
граційні білі груди, поривчасті й хупаві.)

До берега дісталась одним стрибком пружистим,
з води двома руками взяла злотаве коло,
повісила на шию багатство охололе,
що під волоссям чорним сяйнуло, як намисто,

і кинулася в хащу. Її веселі крики
у затишних гніздечках почуло птаство дике
і в запахущім лісі побачило, щ о сяє.

Побігла повз берези із місяцем на шиї,
а понад комишами, здійнявши веремію,
співаючи, за нею пташині мчали зграї.

Скажи, кваплива весно, що коїться зі мною
на тридцять першім році? Чи стовбур я рожевий?
Чи моє тіло в полі нагадує дер е ва,
привабну кучерявість ростючого повою?

Чи мої очі схожі на будякові квіти?
Невже моє волосся — наче пушок злотавий?
Мої запалі щоки вже свіжі, як отава?
Чи пахощами нарду я мовби переймита?

Я відчуваю: ступні мої — ніби коріння,
а сік твій вересневий мене сп’яняє нині,
і мовами чужими виповнюються вени.

І проростають буйно крізь незакриті пори
усміхненої шкіри ґірлянди неозорі —
суцвіттями звисають мої рядки шалені.

Високий гарний мисливець
подібних не бачив зір —
надвечір на полювання
пішов до Господніх гір.

Ступав упевненим кроком,
стрімкий у нього свинець,
пряма постава, а серце
міцніше інших сердець.

У золотім надвечір’ї
так настріляв дичини,
що сонце червоні сльози
зронило із вишини…

Коли вертався зі співом —
м’яким, як у солов’я,
із дерева, де згорнулась,
уздріла його змія.

Хоча полював на птаство,
жахливий той задерій
надійної криці лезом
відкраяв голову їй.

А я була насторожі,
йому заступила путь,
зв’язала своїм волоссям
і втишила його лють.

І, зв’язаному, сказала:
«Ви птаства набили — жах,
за нього мушу помститись,
тепер ви — в моїх руках…»

Помстилась я не оружжям,
знайшла йому гіршу смерть:
так солодко цілувала,
що серце розбила вщерть!

Мисливцю, на полювання
йдучи до Господніх гір,
знай, що помститься за птаство
любові нещадний звір.

Розгойдується,
вгорі, на шиї,
світ семи колодязів —
людська голова…

Кругла, мов дві планети;
палає в її осередді
первісне ядро.
Кістяна в неї оболонка;
на ній — шкіряний ґрунт,
засіяний
густим лісом волосся.

Від ядра припливами,
сильними та блакитними,
здіймається вода погляду
і розчиняє м’які двері очей,
як моря на землі.

… такі спокійні
ці злагідні води Бога,
що над ними
метелики й золоті комахи
в’ються.

А інших двоє дверей —
звивисті антени
в катакомбах, що започатковують вуха;
колодязі звуків,
перламутрові мушлі, де резонує
вимовлене слово
і те, що не вимовляється;
прокладено труби праворуч і ліворуч,
щоби море не змовкало ніколи
і механічне крило світів
було шумким.

І гора, піднесена
над рівнобіжником голов и , —
ніс із восковими стулками,
де починає змовкати
колір життя;
двоє дверей, де прискорюється —
квіти, гілк и і плоди —
духмяний серпентин весн и .

І кратер рота
з краями, що палають,
і з вапняними пересохлими стінками;
кратер, що вивергає
сірку шалених слів,
густий дим, що здіймається
від серця та його бурі;
двері, прикрашені розкішними коралами,
крізь які ковтається їжа,
де співає та усміхається ангел,
нуртує вулкан пристрастей.

Розгойдується вгорі,
на шиї,
світ семи колодязів —
людська голова.

І квітнуть рожеві луки
у своїх шовкових долинах —
щоки, вкриті пушком;
і мерехтить
на опуклості чола,
білої пустелі,
далеке світло небіжчика…

Відпочиває.
Напівморок
умирає далі,
де, сумирний птах,
очікує.

Сумні мор я ,
стиснуті,
рухають
у ньому
свої хвилі.