Альфонсіна Сторні - Вибрані поезії

Краєвиди
дня
перевозять його морем,
повільні.

Боязкі
перші зірк и
оплакують
своє невідчутне світло
у його нерухомій зіниці.

І в темній глибині
довгі людські шереги
переміщуються
неперервно;

рухаються
в різних
напрямках;
відступають,
відступають,
торкаються
перших
людей.

Стогнуть, бо народжується сонце.
Плачуть, бо сонце вмирає.

Усе є там,
стиснуте в очній западині,
де,
сумирний птах, очікує.

На чорній
стіні
відкривався
квадрат
із перспективою
далечіні.

І підкотився місяць
до вікна;
зупинився
і сказав мені:
«Звідси я не рушу;
тебе споглядаю.

Я не хочу ні зростати,
ні видовжуватися.
Я — нескінченна
квітка,
що розпукується
в отвір
твоєї оселі.

Я вже не хочу
обертатися
позаду
земель,
яких ти не знаєш,
метеликом,
що висотує
тіні.

Ні здіймати привиддя
понад далекі
бані,
що спивають мене.
Я спиняюсь.
Дивлюся на тебе».

А я не відповідала.
Голова
дрімала під
моїми руками.

Біла,
наче ти,
місяцю.

Колодязі його очей
стікали бурою
водою,
помереженою
світлими гадюками.

І невзабарі
голова
почала горіти,
наче зірки
в сутінках.

І мої руки
забарвилися
субстанцією,
що фосфоресціювала.
І я запалила нею
будинки
людей,
ліси
тварин.

Підвівшись
на своїх двох ногах,
ніби вежа
на рівнині,
твоя досконала голова
полювала на краєвиди.

Он — сонце,
остання риба обрію.
Он — пагорби,
маленькі груди,
вкриті золотавим
пухом.
Он — скупчення
героїчних
хмар,
що приховують
сурми
грому.

Понад літальною,
чи обертальною,
машиною
або вежею
свого тіла
ти переміщав овиди,
всотуючи
грона
форм
і кольорів.

Підхоплена твоєю швидкістю,
як листок
колесом,
я пустила
непевні стріли
у твої пишні краєвиди.
І тільки
маленькі
куточки форм
поєднало моє дрімотне
серце.

Сп’янілий метелик,
у надвечір’ї,
кружляв над нашими головами,
звужуючи свої кола
білих хмар
до терпкої верхівки
твого рота,
що відкривався навпроти моря.

Небо і земля
вмирали
в зеленій музиці вод,
які не знали доріг.

Відступала,
посічена,
стіна овиду,
і збиралися розпочати танок
чорні скелі.

Мене вже хилили
круги зверху,
підштовхуючи до тебе,
як до далекого коріння,
що пускало пагони.
Та лише надвечір’я
випило, повільне,
цикуту
твоїх уст.

Похмурим є світ,
незрілий,
невільний;
його ліси
квітнуть сталевими гостряками;
здіймаються старі поховання
на поверхні;
вода морів
гойдає
оселі жаху.

Похмурим є сонце
над світом,
задихане у випарах,
що підіймаються з нього,
незріле,
невільне.

Похмурим є місяць
над світом;
зелений,
знебарвлений;
полює на привиддя
своїми вологими
коліщатками.

Похмурим є вітер
над світом;
здіймає хмари мертвих комах,
чіпляється, розбитий,
до веж,
в’яже крепи
плачу;
давить на дахи.

Похмурою є людина
над світом,
що гойдається
на своїх ногах…

Позаду неї —
суцільна
кам’яна пустеля;
попереду —
все
пробуджене сонцями,
сліпе…

Мої руки:
вистрибують із моїх плечей;
мої руки — кр и ла.
Не з пір’я — водянисті…
Кружляють над пласкими дахами,
злітають вище… стають покровом.
Перетворюються на дощі:
морську воду,
сльози,
людську сіль.

Мій язик:
дозріває.
Квітучі ріки
спускаються зі своїх пелюсток.

Моє серце:
полишає мене.
Кружляє
невидимими еліптичними
колами.

Кругла, важка, вогненна
маса.
Розчищає долини,
обпалює стрімчаки,
осушує болота…
Сонце, приєднане до інших сонць…
(Нові землі
танцюють довкола нього).

Мої ноги:
проростають у землю,
занурюються, зупиняються;
викривлюють мацаки
вичавлених волокон:
дуби на вітрі,
зараз:
гойдають моє поранене
тіло…