Альфонсіна Сторні - Вибрані поезії

Даремно! Даремно! Надто важкі брами
лежать понад тими мертвими кістками!

Навалені в купи, зборені, негожі
не зможуть піднятись зі старого ложа,

не зможуть уздріти мандрівне світило,
і ніхто не крикне: «Надай мені сили!..»

Кохаючи, м’якою та сумною
стаю я, і до мене небо лине,
коли хтось інший володіє мною.
Тоді я навіть м’якша від перини.

Ніхто так рук не зацілує щиро,
не згорнеться клубочком у замрії,
вміститись в іншім тілі так не вміє.
Людська душа — чутлива понадміру.

Від ніжності вмирають мої очі,
коли живі птах и крильми тріпочуть
під пальцями ласкавими моїми.

Слов а я знаю чарівні й належні,
і мовкну, коли місяць величезний
понад ярами пропливає мимо.

Про визначні події питати я не стану,
бо ти цього не скажеш; але, матусю мила,
скажи, чи сяяв місяць, коли мене носила,
над темрявою саду тоді безперестану?

Коли в твоєму лоні латинському, палкому
дрімаючи, я чула хрип моря зі світлиці,
чи бачила ти простір, в якім пірнали птиці
у темряві й світились у сяйві золотому?

Адже я душу маю мрійливу, подорожню,
вона летить у хмару безумну і тривожну,
коли щербатий місяць здіймається у небо.

Приємно, коли море курильниці розкриє
й воркоче під моряцькі пісні про свої мрії,
а велетенські птиці блукають без потреби.

В суботу поцілунок зміг ти дати,
примхливий чоловік, сміливий, ніжний;
солодким був цілунок дивовижний,
а моє серце — вовченя крилате.

Не вірю я, що то була посвята,
ба навіть розумію, що трутизна,
та я сп’яніла, бо вино те грізне,
виграючи, взяло мене в лещата.

Тепер я — жінка, з а вжди насторожі,
ти — чоловік, жахливий і ворожий,
і ти — потік, що ллється в річку кволу,

бурхливішим стає із течією.
Чиню я спротив, але є твоєю.
А от моїм не будеш ти нік о ли.

Мене, митець великий, ви берете на кпини,
ваш голос хоч люб’язний, але розпусний дуже;
моя манлива врода зів’яне, наче ружа…
Лише у вашім вірші спасеться від загину.

Легким презирством віє од вашої турботи —
мовляв, оця граційна, але дурна маркіза
за мій рядок безсмертний покірним буде хмизом,
а ще — за поцілунок мого старого рота.

Чи вірите ви сліпо в поезії нетлінність?
Але ж Усе на світі напевне має плинність…
Я не боюсь уздріти цієї ружі згубу;

насамперед, я жінка, мене сп’яняє суще.
Тож вибачте, поете, що стр о фи невмирущі
міняю на юнацькі, гарячі, стиглі губи.

Ти проказав мені звабливе слово
і позабув його. Нехай так буде.
Спокійно спи. Бо мусить бути всюди
твоє обличчя лагідним, чудовим.

Коли чарують нас уста медові,
вони не заслуговують огуди;
адже коханці — не вразливі люди,
яким про сльози до смаку розмови.

Ваблять тебе пригоди, а не драми
жінок, не очі з чорними кругами,
не погляди, де болість і тривога.

Вкривай гарними жертвами підлогу!
Вандал-король губив людей дощенту —
зі шпагою стоїть він. Монументом.

Про кордобеські гори зринає спогадання
в моїй душі раптово, немов приємне свято;
ходжу я між кущами із пахощами м’яти,
і небеса сліпучі, і дні такі жадані.

О, як густа мімоза сп’яняла знов і знов!
На групки розділились ми п о між гамаками,
дивилися на грона, утворені зірками,
і мріяли про танґо, й казали про любов.

Між нами, молодими, були вродливі дуже,
а сьєра вигинала свої горби верблюжі,
І, взявшись попід руки, стежиною поволі

вертались ми зі співом, ішли єдиним рядом,
спадав на землю вечір. Весна буяла радо.
І місячне над нами зійшло цікаве коло.

Немає ні стеблинки у пересохлій глині.
З одного боку — гори, високе каменяччя;
навпроти — мур камінний, окиснений, гарячий.
Жовта земля. А небо — зелене, а не синє.