Хорхе Луїс Борхес: Вибрані поезії

Ні, мури не скоряться в грізний час
тому, хто творить Господу молитви.
Ці очі, звиклі до видовищ битви,
вдивляються (крізь плин століть) у нас.
Британія з туману вирина,
і кінь, і днина слави та відваги.
Лягла правиця на руків'я шпаги.
Зеленими полями йде війна.
Вгамуйся, капітане, все одно
ні шал, ні лати не спасуть людину,
якій дано одну-єдину днину.
Скінчилась ця історія давно.
Ржа вкрила меч, що стрінеш ти грудьми,
приречений (так само, як і ми).

Кастильським полем ти ідеш поволі
й не дивишся довкруг. З твоїх думок
не йде святий Іван, його рядок…
Заходить сонце ген на видноколі:
ковзнув по ньому погляд. Крізь полуду
глузливий місяць вже з'явивсь на світ
і так багрянцем закривавив схід,
мов це відбиток з дня Страшного суду.
Ти зводиш очі. І — хтозна-чому —
про давнє щось, що вже було з тобою,
приходить згадка спалахом невільним
і гасне вмить. Ти далі йдеш з журбою,
забувши власні вірші: «Став йому
кривавий місяць написом могильним». [11] Цитата з вірша іспанського письменника Франсіско де Кеведо-і-Вільєґаса (1580—1645).

Від моря й воєн вдалині, за ними
тепер тужив сильніше він стократ.
Безсило шкандибав старий пірат
дорогами Британії курними.
Хазяйські пси брехали скрізь на нього,
на вулицях дражнили хлопчаки.
Були його притулком рівчаки,
щоб уві сні забутись ненадовго.
Та все ж він мав надію хоч яку:
він скарб зарив у золотім піску —
і примхи долі відступали геть.
Ти маєш теж надію хоч яку,
вона — твій скарб у золотім піску:
це неосяжна й неминуча смерть.

Нічого. Тільки ніж Мураньї. [13] Хуан Муранья — «кучільєро» (поножовщик), що жив у Буенос-Айресі наприкінці XIX — початку XX ст., герой ряду творів Х. Л. Борхеса. Тільки
обірвана історія стара.
Хоч я його не знав, та хтозна-звідки
до мене він приходить, мов мара.
Палермо [14] Район Буенос-Айреса. нижчим був. Тут мур в'язниці
жовтів над передмістям серед хиж.
У цих провулках у руках убивці
блукав колись отой мерзенний ніж.
Один лиш ніж. Обличчя риси стерті
того, хто знався в цьому ремеслі
й робив свою похмуру справу смерті:
лишилась тінь і криці блиск в імлі.
Час, що туманить мармур без вагання,
хай збереже ім'я: Хуан Муранья.

Я на коні лишу його в годину,
коли зі смертю стрівся — на смерку;
з усіх годин, що знав він на віку,
хай ця, гірка, триває без упину.
У білім пончо в чистім полі скаче,
мов біла тінь на білому коні,
сумний Франсіско Борхес. Вдалині
в стволах рушниць чатує смерть терпляче.
І ця безмежна пампа, й свист картечі,
вид бойовища — він до цього звик.
Нехай його віднині і повік
оточують такі знайомі речі,
величного в його епічнім світі,
і не потьмарить вірш цієї миті.

Про португальських пращурів моїх,
про Борхесів, я знаю надто мало,
та звички у мені живуть зухвало,
страхи й суворість, що були у них.
Мов не жили на світі до пуття,
далекі від мистецтва, ефемерні,
а все-таки вони — частки химерні
і часу, і землі, і забуття.
Хай так. Здійснивши місію важку,
вони — цвіт Португалії — у герці
на Сході штурмом здобули фортеці,
до моря вийшли й до морів піску.
Вони — король, що зник серед химер
в пустелі, [16] Йдеться про португальського короля Себастьяна (1554—1578), котрий пропав безвісти під час битви з маврами. й той, хто твердить: він не вмер.

Час без жалю та гніву вирок всім
виносить мужнім шпагам. Хмурий, бідний
вернувся, капітане, в край свій рідний
ти, щоб умерти в ньому й разом з ним.
В пустелі зачарованій лишивсь
цвіт португальський. Вторгненням вітчизні
загрожували віднедавна грізні
іспанці, переможені колись.
Можливо, там ти раптом зрозумів
(о, як би я хотів це точно знати),
що всі недавні непоправні втрати,
Схід, Захід, криця, шелест прапорів
триватимуть такі як є, відбиті
тобою в лузітанській «Енеїді».