Віталий Клос - Автокефалія Української Церкви - огляд від Хрещення до Синодального Томосу

Вирішальну ж роль у проголошенні автокефалії завжди мала державна влада та громадськість.

Утворення незалежних держав завжди приводило до проголошення автокефалії. З часом всі Церкви отримували визнання Церкви-Матері. Однак, попри зовнішній адміністративний поділ, Церква завжди залишалася Єдиною. Як у часи апостольські, так і в подальшому ця єдність виявляється у віровченні, в спільній молитві при Богослужінні, у різній допомозі. Всі важливі питання вирішувалися на Соборах представниками від різних Церков. Православна Церква у своїй історії знає сім Вселенських Соборів, останній з яких відбувся 787 року. Упродовж усіх цих століть, або ж уже тисячу двісті тридцять два (1232) роки Собори такого масштабу не відбувалися. Можна припустити, що не було потреби або ж можливості для їх скликання [23].

Умовою єдності Вселенська Церква визнає автокефалію різних місцевих Церков, що виникли кожна в своїй країні на спільних для всієї Церкви канонічних основах. Ці місцеві національні Церкви і є основними складовими частинами всесвітньої Церкви. Кожна місцева Церква – це незалежна у своєму внутрішньому устрої громада православних християн і загалом – складова частина вселенської Церкви, що перебуває у зв’язку з іншими місцевими автокефальними Церквами – через єдність віри та основи церковного устрою, управління й канонічного порядку. Православною засадничою нормою тут є сформоване історією та практикою церковного життя правило – кожен народ повинен мати свою національну Церкву. Скільки народів, стільки і має бути Церков, об’єднаних зв’язком любові. Однак, автокефальність окремих церков, це не безумовна незалежність у складі цілої православної Церкви. З огляду на єдність вселенської Церкви, не дозволено окремим Церквам: утворювати нову науку віри чи відкидати щось від спільної науки вселенської Церкви; відступати від основних канонічних засад, які стосуються устрою Церкви; запроваджувати щось нове; порушувати духовну єдність з іншими Церквами та нехтувати права та звичаї інших Церков [24].

Діяльна участь у справі охорони віри – це обов’язок усіх членів церковної громади.

Саме Соборність є виразною властивістю православного вчення. Доволі чітко цю думку висловлено в посланні Східних патріархів (1848), як відповідь на пропозицію Римського папи Пія 9 щодо унії: «У нас ні патріархи, ні собори ніколи не могли ввести що-небудь нове у вірі, бо охорона пошани Божої (богопочитання) у нас – все тіло Церкви, себто увесь народ, що завжди старається заховати свою віру незмінно та згідно з вірою батьків» [25].

Значення терміна «автокефалія» в історії Церкви змінювалось. Автокефальними у візантійську епоху називались єпархії, які були незалежними від місцевого митрополита і безпосередньо перебували в патріаршій юрисдикції. Ознакою автокефального статусу Церкви є наявність у ній щонайменше трьох єпископів, які складають її Архієрейський Собор, на якому й обирається предстоятель. Згідно канонічних правил, Церкви поділяються на автокефальні (повністю незалежні), автономні (частково незалежні) та повністю залежні єпархії. Сукупність єпархій, яка не має статусу автокефальної або автономної Церкви, не може називатися Церквою в канонічно-адміністративному сенсі цього слова [26]. До прикладу, УПЦ Московського Патріархату, яка не маючи ні автокефального, ні автономного статусу, в канонічному розумінні є єпархіями РПЦ в Україні зі спеціальним статусом (див. Статут РПЦ, гл. 8, п. 17).

«Сучасне уявлення про автокефалію – це сонм суверенних Церков, більшість з яких мають свої території і свою «національно-державну» паству, – є результатом історичної еволюції цього поняття. Це пов’язано, по-перше, із занепадом ідеї пентархії давніх східних патріархатів, які були не стільки адміністративними церковними центрами (митрополіями), скільки центрами політичного життя імперії (Константинополь) або центрами значних внутрішніх церковних традицій (характерний приклад, патріарший статус Єрусалима); по-друге, з феноменом національних державних церков, сформованих у результаті прийняття християнства слов’янськими державами та визволення балканських народів від османського поневолення. Внаслідок цього в православ’ї існує контраст між давніми патріархатами, які збереглись як центри автокефальних церков (Константинополь, Олександрія, Антіохія, Єрусалим), і другими новими автокефальними церквами, які співпадають із територіями держав (Грузинський, Румунський, Сербський, Болгарський, Київський, Московський патріархати, а також Церкви в Греції, на Кіпрі, в Польщі, Чехії і Словаччині, Албанії). Сучасне православне богослів’я і церковне право вбачає сутність автокефалії в тому, що Автокефальна Церква має самостійне джерело влади. Її перший єпископ – предстоятель обираєтся і поставляєтся своїми архієреями, без участі ієрархів інших Помісних Церков (взагалі, в поставленні предстоятеля, за запрошенням, можуть брати участь і єпископи інших Помісних Церков). Автокефалія не означає абсолютної незалежності Помісної Церкви. Всі Автокефальні Церкви є частинами Єдиної Вселенської Церкви Христової, якій ввірено оберігати чистоту православної віри (37-е Апост. прав.; 2-е прав. Трул. Соб.)», – пише блаженніший митрополит Київський і всієї України Епіфаній [27].