Віталий Клос - Автокефалія Української Церкви - огляд від Хрещення до Синодального Томосу

Засновником Церкви є Господь наш Ісус Христос. Він і поклав основу або ж фундамент і церковного устрою. Церква є Царством Божим на землі. Господь молився до Отця Небесного, щоб всі в Ній були одним цілим (Ін. 17:21). Передавши однакову владу в Церкві всім апостолам (Мф. 18:17–20; 28:19–20; Ін. 20:21–22), Христос став єдиним головою Церкви (Ін. 10:14–16). Коли ж виникла суперечка серед апостолів, хто з них має бути першим, Господь засудив навіть саму думку про це (Мф. 20:22–27; 23:8–12; Мк. 9:34–35). Як серед апостолів, при заснуванні Церкви, нікого не було призначено головою Церкви, подібно й не було цього і між наступниками апостолів – єпископами. І це зрозуміло, бо людина (яка залежна від умов земного життя), не може бути головою Церкви – інституції вічної та духовної. Вічний і духовний голова благодатного царства – Христос, а Церква є Його тілом, тому й має бути єдиною (Ін. 18:36).

Людина (яка залежна від умов земного життя), не може бути головою Церкви – інституції вічної та духовної.

Проте, як можна бачити зовнішніми очима, члени Церкви утворюють різні громади, які доволі часто не лише відрізняються одна від одної, а й можуть протистояти, як у вченні (православні, католики та протестанти), так і в обрядових питаннях. Однак кожна із Церков вірить у ту саму засаду церковної єдності. Розділені формально, вони творять по суті й фактично одну християнську Церкву, що має свою основу у вченні Господа нашого Ісуса Христа. Навіть якщо брати ворогують, це не означає, що вони не належать до однієї родини [13].

Любов до свого народу та особливе ставлення до нього в порівнянні з іншими не суперечить Священному Писанню, а зовсім навпаки. Так, пророк Мойсей просив Бога викреслити його з книги життя, але не знищувати єврейський народ за те, що він поклонився золотому тельцю (Втор. 9: 13–20; Вих. 32: 31–32). Апостол Павло готовий бути відлученим від Христа заради свого рідного народу (ізраїльського). Тому любов до свого народу не розриває єдності у Христі, а лише утверджує її. Основи автокефалії лежать у первісному устрої Церкви. Першопочатково кожна християнська церковна громада, яка мала свого єпископа, була самостійною та незалежною Церквою у всій своїй повноті, навіть якщо була мала й складалася з одного села. Об’єднані в дусі любові такі Церкви- парафії творили Вселенську Церкву. Через недосконалість людської природи та неможливість підтримувати належним чином у своєму середовищі мир та добре упорядкування одним духом любові, те що було встановлене Богом, досить скоро потрібно було доповнити людським, а саме за зразком суспільних інституцій впровадити в Церкві систему підпорядкування й адміністративної централізації.

У 34 Апостольському правилі сказано: «Єпископам усякого народу слід знати першого у них, і визнавати його як главу, і нічого, що перевищує їхню владу, не чинити без погодження з ним. Робити ж кожному тільки те, що стосується його єпархії і місць (селищ), що належать до неї. Але і перший нічого нехай не робить без погодження з усіма, бо так виявиться однодумність, і прославиться Бог через Господа у Святому Духові, Отець, і Син, і Святий Дух» . А у 37 правилі святих Апостолів читаємо: «Двічі на рік нехай буває собор єпископів, і нехай міркують вони один з одним про догмати благочестя та вирішують церковні негаразди, якщо трапляться» [14]. У цих Апостольських правилах чітко подано основу для автокефалії – право кожного народу обирати першого серед єпископів, який буде соборно з усіма єпископами керувати Церквою. Про це говорять і правила 17-те Четвертого та 38-ме Шостого Вселенських Соборів. Так, читаємо: «…громадянським та земельним розподілам нехай відповідає і розподіл церковних справ» [15]. Тобто церковно-адміністративний устрій має відповідати устрою державному.

Канони, які з часом можуть змінюватись, доволі точно визначають, у чому полягає самостійність Церкви.

Для всіх Церков обов’язковими є незмінне догматичне вчення та основи канонічного устрою, які ґрунтуються на цьому вченні. Вимагаючи повної єдності в питаннях віри, канони надають повну свободу в галузі адміністративній. Церковне управління має в собі два складових елементи – те, що є в ньому встановлене Богом, і те, що є в ньому звичайного людського. Богом встановленою у церковному управлінні є чітка ієрархічна структура, яка складається із єпископа, пресвітерів та дияконів, а все інше, що складає собою систему так званої адміністративної централізації, має цілком людське походження [16].