Віталий Клос - Автокефалія Української Церкви - огляд від Хрещення до Синодального Томосу

Потрібно підкреслити, що автокефалії не надаються, а проголошуються і тільки пізніше визнаються іншими Помісними Церквами. На перших Вселенських Соборах вже було порушено цей принцип управління прагненням до більшої централізації церковної влади, а через це утворенням патріархатів Римського, Олександрійського, Антіохійського. Так, Ι Вселенський Собор не проголосив, а лише визнав на підставі «давніх звичаїв» автокефалію цих трьох Церков у межах, відповідних до тогочасного політичного поділу. На 2 Вселенському Соборі до них було приєднано Константинопольський Патріархат. Так, 3 правило II Вселенського Собору надає переваги перед іншими Церквами новій столиці імперії в такому формулюванні: «Константинопольський єпископ нехай має перевагу честі після Римського єпископа, тому що місто це є новий Рим». Тож друге місце в диптиху та переваги Константинопольського архієпископа були обумовлені суто політичними міркуваннями, бо «…місто, отримавши честь бути градом царя і синкліту», – сказано вже у 28 правилі IV Вселенського Собору, який також визнав право Єрусалимського Патріархату на автокефальний устрій. Поруч із Церквами «кожного народу» вноситься поділ церкви по провінціях, територіальний.

Право першою визнати автокефалію належить Церкві-Матері.

Одною з перших, соборним рішенням (наприкінці V ст.), отримала автокефалію Кіпрська Церква. Пізніше, у середині VI ст. – Церква Першої Юстиніани (держава на півдні Європи, сучасні Сербія і Чорногорія). Майже в той самий час отримала автокефалію і Синайська Церква. Досить рано (487 р.) була проголошена автокефалія Грузинської Церкви. Однак, у 1811 р. внаслідок анексії Грузії Російською імперією її Церква теж стала залежною. І тільки 1917 р. в час революції було відновлено церковну незалежність. У 1943 р. Грузинська Церква була визнана Московським Патріархатом, а 1990 р. Вселенським Патріархатом та іншими Церквами.

З виникненням Болгарського царства (919 р.) Церква була проголошена автокефальною. Однак внаслідок боротьби за державність впродовж декількох століть не припинялися змагання і за церковну незалежність. Остаточно автокефалію Болгарська Церква отримала завдяки фірману (указу) султана (2 квітня 1872 р.). 11 травня 1872 р. у болгарському храмі Константинополя було проголошено акт про автокефалію. Внаслідок цього у Болгарії існували дві церковні інституції – національна та підпорядкована Константинополю. Наприкінці Другої світової війни (22 лютого 1945 р.), за сприяння Москви, «схизму» було подолано, а 13 березня болгари отримали Томос про автокефалію, підписаний патріархом Веніаміном і всіма членами Священного Синоду Константинопольської Церкви.

У 1219 р. автономію від Константинополя отримала Сербська Церква. При королі Стефані Душані на Соборі (1346 р.) у Скоп’є Церква була проголошена автокефальною. Через посередництво афонського ченця Ісаї Вселенський патріарх Філофей (1374 р.) зняв анафему та прийняв у спілкування «всіх архієреїв та ієреїв». Однак, Сербська Церква утвердилася як автокефальна набагато пізніше (1879 р). Свою автокефалію 1448 р. проголосила і Московська Церква, яка була невизнаною найбільше (141 рік, до 1589 р.).

З появою Грецької держави (1833 р.) уряд Елладського королівства, щоб відокремитись від політичних впливів Османської імперії (патріархія в Стамбулі), проголосив автокефалію Елладської (Грецької) Церкви, яку не визнавали до 1850 р. Румунська (1865 р.) та Албанська (1922 р.) Церкви проголосили свої автокефалії з появою незалежних державних утворень. Вони також були визнані з часом – Румунська 1885 р., а Албанська – 1937 р.

Незалежною була і Буковинська Церква з центром у Чернівцях внаслідок «патенту» цісаря Иосифа II (1781 р.). У 1783 році її було приєднано до митрополії в Сре́мських Ка́рловцях, до Сербської Православної Церкви. Завдяки уряду Томос про автокефалію (від 13 листопада 1924 р.) отримала Православна Церква у Польщі. У документах написано про те, що приєднання Київської митрополії до Московської Церкви відбулося не за приписами канонів. У 1967 р. на Соборі автокефалію проголосила Македонська Православна Церква. Естонська, Латвійська, Литовська, Фінляндська, Чеських земель і Словаччини – отримали автономію.

Зміни в зовнішніх формах церковного життя, якими б великими вони не були, торкалися власне не богоустановленої сторони церковного устрою, а лише самої системи церковних та міжцерковних відносин, що належать до сфери звичайного людського права, а не установ Божих. Православні історики та знавці канонів, такі як прот. проф. Є. Голубинський та проф. В. Болотов висловлюють слушну думку, що всі церковно-адміністративні реформи, які не торкаються богоустановленої сторони церковного устрою, а лише адміністративних – церковних та міжцерковних – відносин, можуть належати до компетенції зовнішньої, державної влади [21]. Богоустановленими є соборний характер та ієрархія, а все інше належить до сфери звичайної адміністрації та підлягає змінам, як кожний адміністративний порядок [22]. Тим самим звичайним нормам права підлягає й зовнішня організація Церкви, як людської громади, і в першу чергу адміністрація, зокрема адміністративна централізація церковного устрою. Цей елемент має в Церкві те саме службове значення, як і в звичайній людській громаді й може з’являтись та зникати у відповідності до обставин.