Віталий Клос - Автокефалія Української Церкви - огляд від Хрещення до Синодального Томосу

Розуміння автокефалії має своїм змістом зовнішній устрій Православної Церкви. Автокефально-Соборний устрій Православної Церкви виявляється в її республікансько-демократичних засадах на відміну від централістично-монархічної засади католицького Риму, де управління здійснюється ієрархією, яка підлягає єдиному главі. На чолі Римо-Католицької Церкви стоїть єпископ, який є головою Церкви й намісником Христа на землі. Він маючи найвищу владу в Церкві – законодавчу, адміністративну й судову – представляє Її перед державними керівними органами всіх країн. Протестантська Церква відкидає адміністративні зовнішні форми устрою своїх громад і лише в інтересах практичної доцільності в окремих випадках здійснюючи централізацію церковної влади не виходить за межі окремої державної території [17].

У Римо-Католицькій Церкві, що базується на централізмі, існування окремих Церков неможливе, бо воно руйнує саму систему організації цієї Церкви. У Православній Церкві навпаки – децентралізація, це необхідна й навіть основна риса церковного устрою. Визнаючи духовну єдність вселенської Церкви як установи духовної, православ’я не пов’язує з цим єдиної церковної організації. «Єдиний пастир» та «одне стадо», Христос і Церква, в їх духовному зв’язку «нареченого й нареченої», творять єдність значно вищу ніж зовнішня організація Церкви під одним видимим главою. Між засадою єдності Церкви та фактом існування окремих церков немає внутрішньої суперечності, як немає протиріччя між засадою людства, вселюдською ідеєю, з одного боку, та фактом існування окремих народів, з другого. «Людство одне єдине, а народів багато, і кожен із них має свою національну вдачу та, в більшості, свою державну організацію. Існування окремих незалежних національних церков не виключає єдності церковного рішення та спільності певної християнської акції» [18].

На I Вселенському Соборі цих «перших» єпископів названо митрополитами. У 9 правилі Антіохійського Собору (341 р.) сказано: «У кожній області єпископам слід знати єпископа, який керує у митрополії (курсив наш. – Авт.) та має опікування про всю область, оскільки до митрополії звідусіль стікаються усі, хто має якісь справи. Тому вирішено, щоб він і за честю переважав, і щоб інші єпископи нічого особливо важливого не робили без нього, за здавна прийнятим від отців наших правилом, крім того тільки, що стосується єпархії, яка належить кожному із них, і поселень, що знаходяться у її межах. Бо кожен єпископ має владу у своїй єпархії, і нехай керує нею, з пристойною кожному обережністю, і нехай має опікування про всю територію, що знаходиться у залежності від його міста, і нехай поставляє пресвітерів та дияконів, та нехай розглядає всі справи з розмірковуванням. А поза цим нехай не насмілюється творити щось без єпископа митрополії, а також і цей без згоди інших єпископів» [19].

Виступаючи перед учасниками 6 міжнародної конференції «Православ’я в Україні», що відбулася під патронатом ЮНЕСКО в стінах Київської православної богословської академії 23 листопада 2016 року, Патріарх Філарет Денисенко, аналізуючи це питання, сказав: «…коли отримали державу, то тоді ми отримали всі умови для автокефалії Української Церкви. Яким чином в історії Церкви Христової виникали і утворювались автокефальні Церкви, від кого це залежало? Залежало це від Церкви, але рушійною силою була не Церква, а була держава. Тому, що ми знаємо, що в часи імператора Костянтина Великого існувало близько 100 автокефальних Церков. Що таке автокефальна Церква? Це Церква, яка самостійно обирає і висвячує свого предстоятеля. Ось це є автокефальна Церква. І тому, у Візантійській імперії, в Римській імперії існували провінції, і кожна провінція була автокефальна Церква, тому що в цій провінції було декілька єпархій і вони об’єднувались в одну митрополію, і ця митрополія була автокефальною Церквою, тобто митрополити не залежали від сусідніх митрополій. І на собори митрополій збирались єпископи тільки тієї провінції. Ось коли існувала Кападокійська провінція, де архієпископом був святитель Василій Великий, а потім імператор розділив Кападокію на дві провінції, і вийшло дві автокефальних Церкви. Святитель Василій Великий залишився в одній частині, а в іншу обрали іншого митрополита. То від кого залежала автокефалія? Від святителя Василія Великого? Від Церкви? Ні, залежала від держави, бо вона розділила провінції. Так було в давнину, а потім всі автокефальні Церкви стали об’єднуватися в патріархати, і таким чином виникли патріархати: Римський, Константинопольський, Олександрійський, Антіохійський та Єрусалимський… Як Константинополь довго не погоджувався на автокефалію балканських Церков, але потім змінилися умови і змушений був визнати. Так само і тут, Бог створить такі умови, і Українська автокефальна Церква буде визнана…» [20].