Роман Москаль - Тринадцятиканоння. Тексти, що створили цивілізацію

Цікавим правилом у тодішніх імператорських бібліотеках, наприклад, було те, що крім оригіналів рукописів у них зберігалась велика кількість дублетів (кількість дублетів деяких текстів доходила до 50!), значна частина яких, схоже, була і у сховищі Цзяцзедянь . Вони призначалися, ймовірно, для дослідницької роботи придворних учених.

Книжки зберігалися в чотирьох сховищах відповідно до описаної вище чотиричленної класифікації, що остаточно утвердилася з того часу і аж до кінця імперського періоду Китаю.

У кожному сховищі рукописи поділялись на три класи відповідно до їх якості. Вона розрізнялася за матеріалом, з якого була зроблена вісь рукопису: червоний кришталь позначав рукописи найвищого ґатунку; ліловий відповідав середньому ґатунку, а рукописи найнижчої якості мали дерев’яні осі, покриті лаком.

Окремо у внутрішніх імператорських покоях палацу зберігалися також буддійські та даоські книги.

До речі, саме в цей історичний період буддизм у Китаї став потужною ідеологічною силою: поступово завершилась його ідейна інтеграція у китайське суспільство, було побудовано велику кількість монастирів. Можливо, це було обумовлено тим, що і сам перший імператор, Ян Цзянь, був вихований у буддійському монастирі та ревно дотримувався буддизму.

У цю коротку епоху північна та південна школи канонознавства отримали рівні права на існування.

Після падіння Суй настала епоха Тан (618–907), що вважається «золотою» в історії Китаю – країна мала величезні досягнення у сфері політики, економіки та культури.

Значною мірою це було обумовлено тим, що ця епоха породила багатьох талановитих правителів, які відповідально ставилися до своїх обов’язків, залучали до управління талановитих людей.

Фактично відразу після утвердження Тан за указом другого імператора, видатного Тай-цзуна (599–649 (правив: 627–649)), зусиллями найвідомішого канонознавця цієї епохи, нащадка Конфуція, Кун Інда (574–648) та інших учених було створено узагальнювальну працю «Правильне тлумачення “П’яти канонів”» ( У цін чжен і ), в якій зібрано тлумачення тих коментаторських традицій, які вижили, та зроблено спробу узгодити тлумачення «північної» та «південної» канонознавчих шкіл. Така стратегія обумовила збереження в цьому зводі різноманітних та часто суперечливих тлумачень канонів.

«Правильне тлумачення “П’яти канонів”» на тривалий час стало головним посібником для підготовки абітурієнтів у системі державних іспитів ке цзюй на заміщення вакантних державних посад.

Як доказ неоднорідності коментарів до класичних книжок при Тан можна навести такий приклад: особи, які складали державні іспити в роки правління Кай юань (713–741) мали показувати екзаменаторам примірники класичних книжок, за якими вони готувалися, для того, щоб у разі виявлення відхилень від офіційно встановленої інтерпретації тексту того чи того канону екзаменатори не поставили їм це у провину.

На той час культурну гегемонію Китаю визнали навколишні країни (перша за все – Японія, Корея та В’єтнам, а також степові державні утворення), що активно запозичували китайські культурні багатства та практики, адаптуючи їх до своїх місцевих умов.

У період правління імператора Де-цзуна (780–805) жінка-науковець Сун Жо-сінь уклала другий твір із «Чотириканоння для жінок» – « Лунь юй для жінок» (« Нюй Лунь юй» ).

У 738 р. було засновано Академію Хань-лінь («Ліс пензлів»), що проіснувала аж до династії Цін (1644–1911).

До найважливіших обов’язків членів Академії належало викладання та підготовка до перевидання конфуціанських класичних творів. Крім того, ця установа виконувала роль імперської канцелярії, займалася складанням урядових актів та історичних зводів. Члени Академії часто ставали радниками імператора.

Під час правління імператора Вень-цзуна (правив 827–840), у 836 р., було сформовано дев’ятиканоння, що, своєю чергою, поділялося на «великі», «середні» та «малі» канони: « Лі цзи» і коментар Цзо на Чунь ц ю вважалися «великими канонами»; « Ши цзін» , « Чжоу лі» та « І лі» визначались як «середні канони»; « Шу цзін» , « І цзін» та два коментарі до « Чунь цю» – Ґулян та Ґун’ян позначались як «малі канони».

У 838 р., у період Кай-чен, під час правління імператора Вень-цзуна, відповідно до усталеної вже традиції, тексти «Дев’ятиканоння» вирізали почерком кайшу (стандартний стиль «зразкове письмо») на кам’яних стелах та виставили у місті Чан’яні. Пізніше вони стали відомі як «кам’яні канони».