Роберт Шеклі - Злочинна цивілізація

До пам’яті повертався довго й болюче. Здавалося, він мандрує крізь час. Він спав. Продирався крізь тяжкі покривала сну, почавши з імовірного зародку всього сутнього. Витягнув з первинного багна псевдоподію і сам нею й був. Тоді став амебою, що несла його єство; далі обернувся на рибу, обдаровану його вдачею; потім на мавпу, не схожу на інших мавп. І врешті перетворився на людину.

Але яку людину? Немов крізь туман він побачив себе: безликий, з міцно затиснутим у руці променевим пістолетом і трупом біля ніг. Ось таку людину.

Він прокинувся й протер очі, сподіваючись пригадати що-небудь іще.

Та нічого не згадувалося. Навіть власне ім’я.

Він рвучко сів і напружив пам’ять. Проте марно, і він роззирнувся, гадаючи, що довколишнє допоможе йому встановити його «я».

Він сидів на ліжку в маленькій сірій кімнаті. З одного боку видніли зачинені двері. З другого — закрита шторами крихітна вбиральня. Світло сіялося з якогось невидимого джерела, може, навіть зі стелі. З меблів у кімнаті були тільки ліжко й стілець.

Він зіперся підборіддям на руку й заплющив очі. Спробував пригадати все, що знав, і скористатися тим знанням. Він знав, що є людиною, Homo sapiens, мешканцем планети Земля. Знав, що говорить англійською мовою (чи не означає це, що існують ще й інші мови?). Пам’ятав назви найпростіших речей: кімната, ліжко, стілець. Окрім того, ще мав кілька загальних уявлень і усвідомлював, що не знає багатьох важливих речей, які знав колись.

Певне, зі мною щось сталося.

Це щось могло бути й гіршим. Ще трохи — і він став би створінням без розуму й мови, яке б не тямило, що воно — людина, чоловік, і його батьківщина — Земля.

Та, намагаючись сягнути думкою за межі відомих йому найпростіших знань, він немов підступав до чогось темного і страшного. Вхід заборонено. Дослідження власної свідомості було таке ж небезпечне, як і подорож… куди? Він не міг знайти порівняння, хоча й відчував, що їх може бути кілька.

Певне, я хворів.

Це єдине прийнятне пояснення. Він був людиною, і, певне, була в нього пам’ять. Тепер він тільки здогадувався, що колись володів таким неоціненним скарбом — пам’яттю. Колись він добре знав птахів і дерева, друзів, сім’ю, своє соціальне становище і, мабуть, ще й дружину. Тепер йому залишалося тільки гадати про них. Колись він міг сказати: «це таке, як» або «воно нагадує мені»… Тепер ніщо не нагадувало йому хоч про щось, і кожна річ була тільки собою. Він утратив здатність порівнювати й протиставляти. Годі було збагнути довколишнє, бо ж увесь попередній досвід для нього не існував.

Певне, це лікарня.

Авжеж. Тут ним піклуються. Добросерді лікарі прагнуть повернути йому пам’ять, надати йому знову особистість, прояснити розум, сказати, хто він такий і що робив. Які ж вони добрі: сльози вдячності забриніли в нього в очах.

Він підвівся й повільно обійшов свою маленьку кімнату. Поторгав двері: замкнені. Від цього його на мить пойняло жахом, хоч він і намагався не розкиснути. Може, він псих скажений.

Ну, далі він казитись не буде. Вони побачать. Його винагородять за це всіма можливими для хворого привілеями. Треба поговорити про це з лікарем.

Він чекав. Збігло чимало часу, перш ніж у коридорі почулися кроки. Чоловік присів на край ліжка й прислухався, намагаючись угамувати хвилювання.

Кроки стихли перед його дверима. Панель відійшла вбік, і в отвір просунулось обличчя.

— Як ти себе почуваєш? — спитав незнайомець.

Він підійшов до дверей і побачив, що незнайомець носив коричневу уніформу. На поясі в нього висів якийсь предмет, і, на хвилину замислившись, він здогадався, що то зброя. Це, безперечно, охоронець. В нього тупе, невиразне обличчя.

— Ви не скажете, як мене звати? — спитав він охоронця.

— Називай себе чотириста другим, — мовив той. — Це номер твоєї камери.

Відповідь йому не сподобалась. Але 402 краще, ніж узагалі нічого, й він спитав далі:

— Я довго хворів? Мені вже краще?

— Так, — непевно відповів охоронець. — Головне — сиди тихо. Виконуй розпорядок. Так буде найкраще.

— Звісно, — погодився чотириста другий. — Але чому я нічого не пам’ятаю?

— Так завжди буває, — відповів охоронець, збираючись іти.

Але чотириста другий гукнув:

— Стривайте! Невже ви лишите мене так, скажіть хоч що-небудь. Що зі мною сталося? Чому я в цій лікарні?

— Лікарня? — здивувався охоронець і, обернувшись до чотириста другого, посміхнувся. – Чому ти гадаєш, ніби це лікарня?