Роберт Шеклі: Злочинна цивілізація

Вілл Баррент стояв у черзі, щоб поглянути на себе в єдине на весь барак дзеркало. Коли він підійшов до дзеркала, звідти на нього глянув приємний молодик з тонкими рисами, вузьким носом і прямим каштановим волоссям. Молодик мав звичайне рішуче і відкрите, не збаламучене пристрастями обличчя. Баррент відвернувся розчарований: це було обличчя незнайомця.

Згодом, пильніше придивившись до себе, він не знайшов ні рубців, ні чогось іншого, що виділяло б його тіло з тисяч інших. Долоні були ненатруджені. Баррент був радше жилавий, ніж мускулястий. Цікаво, яку роботу він виконував на Землі.

Вбивство?

Він насупився. Цього він ще не міг усвідомити.

Якийсь чоловік поплескав його по плечу.

— Як настрій?

Баррент обернувся й побачив обіч себе рудого широкоплечого здорованя.

— Добре, — відповів Баррент. — Ви стояли за мною, так?

— Атож. Номер чотириста перший. Деніс Форін.

Баррент назвав себе.

— Ваш злочин? — поцікавився Форін.

— Убивство.

Форін кивнув головою, це ніби вразило його.

— Ну а я фальшувальник. Хіба подумаєш таке, глянувши на мої руки? — Він простягнув уперед два лаписька, порослі рідкою рудою шерстю. — Але навички не зникли. Пам’ять повернулася найперше до моїх рук. На кораблі я сидів у камері й дивився на них. Вони свербіли. Немов хотіли відірватися й щось робити. Але я не міг згадати що саме.

— І що ж ви вчинили? — спитав Баррент.

— Заплющив очі й дав рукам волю, — мовив Форін. — Я й не стямився, а вони вже чаклували над камерним замком. — Він підняв величезні кулаки й у захваті поглянув на них.

— Розумні бісенята!

— Ламали замок? — здивувався Баррент. — А я гадав, що ви фальшувальник.

— Що ж, — погодився Форін, — підробка грошей була моїм основним фахом. Але пара вмілих рук може зробити будь-що. Підозрюю, що мене просто злапали на підробці, але, може, я ще й патрав сейфи. Мої руки знають забагато як на звичайного фальшивомонетника.

— Ви довідалися про себе більше, ніж я, -мовив Баррент. — У мене для початку є лише сон.

— Це теж непогано, — заспокоїв його Форін. — Мабуть, є способи довідатися більше. Найважливіше — ми на Омезі.

— Авжеж, — кисло мовив Баррент.

— Нічого лихого в цьому немає. Хіба ви не чули, що сказав той чоловік? Це — наша планета.

— Де середня тривалість життя дорівнює трьом земним рокам, — нагадав йому Баррент.

— Може, вони тільки лякають, — відмахнувся Форін. — Хіба ж можна вірити охоронцям. Головне, у нас є власна планета. Ви ж чули, що вони сказали: «Земля відкинула вас». Нова Земля! Кому вона тепер потрібна? У нас тут своя планета. Ціла планета. Барренте! Ми вільні!

— Твоя правда, друже, — втрутився інший чоловік: невисокий, із злодійкуватими очима й надміру приязний. — Мене звати Джо. Насправді моє ім’я Джово, та мені більше подобається архаїчна форма, що нагадує про кращі часи. Джентльмени, мимоволі я підслухав вашу розмову й від щирого серця погоджуюся з нашим рудоголовим другом. Зважте всі можливості! Земля викинула нас геть? Чудово! Нам без неї тільки краще. Тут ми всі рівні, вільні люди у вільному суспільстві. Нема ні мундирів, ні охоронців, ні солдатів. Лише колишні злочинці, що спокутують свою провину й хочуть жити в мирі.

— За що тебе покарали? — спитав Баррент.

— Сказали, що я був шахраєм, — мовив Джо. — Мені соромно признаватись, але я не пам’ятаю, що означає бути шахраєм. Та, може, колись згадаю.

— Певне, уряд має якусь систему поновлення пам’яті, — зауважив Форін.

— Уряд? — обурився Джо. — Що ти маєш на увазі під урядом? Це наша планета. Ми тут усі рівні. З того, що ми чули, ясно, що тут нема ніякого уряду. Ні, друзі, всі ці дурниці залишилися на Землі. Тут ми.,.

Він несподівано замовк. Двері барака розчинилися, й до приміщення ввійшов якийсь чоловік. Незнайомець, певне, здавна жив на Омезі, бо не носив сіру тюремну робу. Він був гладкий, у яскравому жовто-блакитному костюмі. На ремені, що стягував його розпухлий поперек, висіли кобура з пістолетом і ніж. Він зупинився під дверима й, уперши руки в боки, поглянув на новоприбулих.

— Ну? — ревнув він. — Хіба новачки не впізнали Квестора? Встати!

Ніхто не поворухнувся.

Квесторове обличчя спалахнуло.

— Доведеться повчити, як слід шануватись.

Та не встиг він витягти зброю з кобури, як новаки вже посхоплювались на рівні. Квестор мало не з жалем поглянув на них і неохоче сховав пістолет.

— Передусім затямте, хто ви такі на Омезі, — мовив Квестор. — Ви — ніхто. Ви пеони, отже, цілком безправні.