Роберт Шекли - Цивілізація статусу

Повернення до свідомості було повільним і болісним. Це була ніби довга мандрівка крізь час. Він марив. Долав щільні шари сну, пробиваючись від уявного початку всього сущого. Ось він витяг псевдоподію із первісного мулу, і ця псевдоподія належала йому. Він був амебою, яка містила у собі його сутність, потім — рибою із власною своєрідною індивідуальністю, тоді — мавпою, не схожою на всіх інших мавп. І нарешті він став людиною. Якою саме людиною? Він бачив себе невиразно, не розрізняючи рис обличчя, його рука міцно стискала лазерну зброю, біля його ніг лежав труп. Ось якою людиною він був.

Нарешті він прийшов до тями, протер очі і чекав, допоки зможе щось пригадати. Жодних спогадів не зринало. Навіть власного імені. Він поспіхом сів, силкуючись повернути пам'ять. Коли йому це не вдалося, то озирнувся навколо, шукаючи бодай якоїсь підказки.

Він сидів на ліжку в маленькій сірій кімнатці. З одного боку від нього були зачинені двері, з іншого у ніші крізь завісу виднівся тісний туалет. Світло надходило у приміщення з якогось прихованого джерела, можливо, із самої стелі. У кімнаті було лише ліжко і один стілець.

Він оперся підборіддям на руку і заплющив очі. Спробував визначити, що саме знає і що з цього може випливати. Він знав, що він людина, вид Homo sapiens, мешканець планети Земля. Може розмовляти мовою, про яку знає, що це англійська. Це означало, що існують й інші мови?

Він знав звичні назви речей: кімната, світло, стілець. Володів крім цього певною кількістю загальних знань. Розумів також, що є багато важливих речей, яких він не знає наразі, але які колись знав.

Щось, мабуть, сталося зі мною.

Щось таке, що могло скінчитись й гірше. Якби це зайшло трохи далі, він міг би залишитися бездумною істотою без мови, яка не усвідомлює себе людиною, чоловіком, землянином. Щось йому таки залишилось.

Але коли він намагався вийти подумки за межі відомих йому основних фактів, то потрапляв у темну заповнену жахом царину. Не заходити . Досліджувати свій власний розум було так само небезпечно, як подорожувати… куди? Він не зміг знайти потрібної аналогії, хоча й підозрював, що їх існує чимало.

Я, мабуть, хворів .

Це було єдине розумне пояснення. Він був людиною із спогадом про колишні спогади. Він повинен був свого часу мати це безцінне багатство, про яке наразі міг лише здогадуватись з обмежених доказів, які у нього були. Колись він, мабуть, мав конкретні спогади про птахів, дерева, друзів, родину, свій суспільний статус, можливо, дружину. Тепер міг лише припускати існування цих спогадів. Колись він міг казати: «Це схоже на…» або «Це мені нагадує..». Тепер ніщо йому нічого не нагадувало і речі були лише такими, якими вони є самі по собі. Він втратив здатність порівнювати і протиставляти. Він більше не міг аналізувати сьогоденне з точки зору пережитого у минулому.

Це має бути лікарня .

Ну звичайно. Тут його лікують. Добрі лікарі намагаються відновити його пам'ять, його ідентичність, здатність до логічного мислення, щоб він зміг дізнатись, ким і чим є. Це дуже шляхетно з їхнього боку. Він відчув, як сльози вдячності забриніли на очах.

Він підвівся і повільно пройшовся своєю невеличкою кімнаткою. Підійшовши до дверей, виявив, що їх замкнено. Замкнені двері спричинили у нього миттєву паніку, яку він жорстко притамував. Можливо, він раніше був не при собі. Але наразі він цілком володіє собою. Вони побачать це. І нададуть йому всі можливі для пацієнта пільги. Він поговорить про це з лікарем.

Він чекав. Через якийсь час за дверима почулися кроки коридором. Він сів на край ліжка і слухав, намагаючись стримувати хвилювання.

Кроки зупинилися біля дверей. Розсувна панель відчинилась і показалось чиєсь обличчя:

— Як ви почуваєтесь?

Він підійшов до панелі і побачив, що до нього звертається чоловік у коричневому однострої, з предметом, який нагадує зброю, біля паска. Цей чоловік, безперечно, був охоронцем. У нього було грубувате непроникне обличчя.

— Не могли б ви сказати мені моє ім'я? — попрохав він охоронця.

— Називайте себе Чотириста другий, — сказав охоронець, — це номер вашої кімнати.

Йому це не сподобалось. Але Чотириста другий все ж було краще, ніж взагалі нічого. Він запитав охоронця:

— Чи давно я хворію? Чи я одужую?

— Так, — відповів охоронець не надто впевненим тоном, — головне — поводьтеся спокійно. Дотримуйтесь правил. Так буде найкраще.