Array Collective work - Історія цивілізації. Україна. Том 2. Від Русі до Галицького князівства (900–1256)

© Колектив авторів, 2021

© О. Є. Черненко, упорядкування, 2021

© О. А. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2021

Для осмислення цивілізаційної історії України надзвичайно вагомим є звернення до світоглядних, культурних та духовно-ціннісних процесів того часу, коли на перехресті Сходу та Заходу виникла держава, яку сучасники називали «Русь». Але беручись за розгляд цих процесів, необхідно висвітлити кілька проблем.

Переконливої відповіді на питання, поставлене ще на початку ХІІ ст. давньоруським літописцем: «откуда єсть пошла Русская земля», немає донині. Навколо походження назви «Русь» або «Руська земля» постійно виникають дискусії, часто палкі та емоційні. На сьогодні існує більше ніж два десятки теорій щодо її появи, й кінця цьому процесу не видно.

Проблема початку Русі, її історичних витоків, була важлива ще для укладачів давньоруського літопису, в якому формувався погляд на неї «із середини». Тож варто хоча б коротко зупинитися на аналізі власного самоусвідомлення місцевого люду наприкінці І – на початку ІІ тис. н. е., розглянути, як населення тих часів іменувало себе, як відчувало зв’язки між різними групами людності на просторах Східної Європи. При цьому варто пам’ятати, що історична самосвідомість народу формується насамперед у його соціальної та інтелектуальної еліти, в нашому разі – у князівському оточенні та в середовищі «книжників». Звичайно, цей процес був направлений на виявлення «реальних» (з точки зору середньовічної людини) витоків й «реального» родичання зі світом цивілізації.

У часи формування давньоруської держави з історичної арени сходять літописні племена, а на сторінках писемних джерел, насамперед у «Повісті минулих літ», дедалі частіше з’являються нові самоназви східних слов’ян: «руси», «русини» або «русичі». Вони щільно перепліталися з найменуванням першої східнослов’янської держави – «Русі», «Руської землі» з основним центром у Середньому Подніпров’ї, у Києві. Окрім цього осередку державотворення, існувало ще кілька таких утворень у різних зонах Східної Європи, але названий вище все ж таки виділявся у соціально-економічному та культурному аспектах.

Напевно, розгляд проблеми варто розпочинати з «голови», тобто з питання про походження правлячої на Русі династії Рюриковичів, яке також ще й досі викликає певні дискусії. І все ж таки треба констатувати, що полеміка, котра розгорнулася з цього приводу раніше, нині вирішується на користь саме літописної концепції. Слушну думку з цього приводу висловив В. Д. Баран: «Літопис складався при живих князях Рюриковичах. Важко уявити, що в ньому неправильно подано етнічне походження правлячої династії. Можна не сумніватися в тому, що самі князі пам’ятали і стверджували своє норманське походження».

З мовознавчої точки зору термін «Русь» не може бути включеним до жодної зі словоутворювальних груп власне східнослов’янських етнонімів літописного часу. Натомість він має відповідності у північних найменуваннях людностей неслов’янського (балтського та фінського) походження. Прибалтійсько-фінські народи, які не були слов’янізовані, досі зберігають етнонім Ruotsi (Русь) для означення шведів; а імена перших київських князів та їхніх наближених, зафіксовані як у давньоруських, так і в іноземних джерелах, здебільшого виявляються норманськими (давньошведськими) за походженням.

Загалом ситуація видається такою. Огляд основних груп джерел, котрі в тій чи іншій формі фіксують назви «Русь» та «Рос», чітко вказує на його походження й основні тенденції розвитку протягом VIII – першої половини X ст. На першому етапі спорадичні набіги скандинавських загонів спочатку на прибережні області Східної Балтики, а пізніше – вгору по річках Балтійського басейну, котрі доповнювалися з часом осіданням частини скандинавів у таких центрах, як Стара Ладога, Рюрикове городище та інших, створили стійку основу для етномовних контактів. Особливості проникнення скандинавів у фінські землі внаслідок походів на суднах, веслярі та воїни на яких називалися «ruotsi» обумовили перетворення професійної назви в екзонім (іноназву) у згаданому фінському середовищі. Запозичене слово від самого початку отримало семантичну двозначність, відображаючи специфіку умов, у яких проходили скандинаво-західнофінські контакти.