Array Collective work - Історія цивілізації. Україна. Том 2. Від Русі до Галицького князівства (900–1256)

На другому етапі, коли, власне, й формується східнослов’янська держава, головною її силою, що консолідує, стає великокнязівська дружина, до складу якої входили і скандинави. Успішність її діяльності повною мірою залежала від відповідності внутрішнім соціально-економічним процесам державотворення у слов’янському середовищі. Зайди-варяги, які збирали данину з племен північного регіону Східної Європи, були вигнані; скандинавський «князь» потім був призваний «зі всією руссю», тобто військовою дружиною, по «ряду»-договору. Варязькі дружини на півночі Східної Європи стають не лише конкурентами місцевої знаті в експлуатації місцевого населення, а й її природними союзниками, що були завжди готовою і не пов’язаною з представниками місцевих племен військовою силою. Якраз такою надплемінною нейтральною силою в суперечливих соціальних, політичних та етнічних умовах і були зазвані князь та його військова дружина. Нейтральною, не пов’язаною із племінними традиціями, була й самоназва «русь».

Далі, коли Олег захопив Київ та південні території, його дружина вже стала поліетнічною. Поширення назви «русь» на поліетнічні великокнязівські контингенти вело до швидкого розмиву початкової етнічної прив’язки до власне скандинавів. Відсутність чіткої етнічної атрибуції прикметника «руський» у візантійсько-руських договорах підкреслюється тим, що імена довірених осіб від «рода руського» мають не лише скандинавське, а й слов’янське, балтське, фінське походження. Таким чином, назви «русь», «руський» тут не пов’язуються лише зі скандинавами, а всі території, підпорядковані великому князю київському, хоча й заселені різноетнічними народами, називаються «Руською землею». Етнічно нейтральна, не пов’язана із жодним із племінних етнонімів, що було особливо важливим в епоху боротьби з племінним сепаратизмом, назва «Русь» виявилася найвідповіднішою для нової східнослов’янської спільноти.

В опосередкованій формі еволюція змісту терміна «Русь» відобразила найважливіші етносоціальні зрушення у східнослов’янському суспільстві, причому настільки послідовно, що уявляється можливим зіставлення основних етапів такої еволюції з етапами русько-скандинавських зав’язків у часи раннього Середньовіччя. Найбільш істотні модифікації в семантиці, вживанні й формі назви «Русь» загалом, завершуються з консолідацією держави східних слов’ян. Походження ж самої назви «Русь» слід відносити до часів, які передували слов’янському проникненню на північний захід Східної Європи. Тож у епоху, котра передувала східнослов’янсько-скандинавським контактам, у фінському середовищі виникає етносоціальний термін «ruotsi», а пізніше, в часи зміни форм діяльності скандинавів такий, що утримував лише етнічне значення й перетворений також пізніше в хоронім Ruotsi.

Така еволюція назв, етнонімів та харонімів, зокрема, притаманна для епохи становлення держав та утворення нових етнічних спільнот. Так сталося і в Дунайській Болгарії, у своїй основі слов’янській державі, де свого часу було сприйнято назву від тюрок-болгар; романомовній Франції (за основним населенням) від германського племені франків тощо. Тож скандинавська за походженням назва «Русь» має безпосереднє відношення до скандинавів лише у додержавний період розвитку східнослов’янського суспільства, а його еволюція відображає становлення східнослов’янської державності з центром у Києві. Від початку II тис. н. е. термін «руси» починає вживатися лише до представників східнослов’янського етнічного масиву.

Під час розгляду середньовічного періоду історії України не можна обійти південних сусідів східних слов’ян, одні з яких досягають державного рівня розвитку (населення Хозарського каганату), а інші майже впритул підійшли до формування цивілізаційних структур, але так і не змогли перейти через цей важливий історичний рубіж (печеніги, торки та половці).

На території сучасної України ще на межі III тис. до н. е. утворилися два провідних господарчо-культурних типи: осілих хліборобів у лісостеповій та поліській смутах й кочових скотарів у степовій. Цей детермінований природними умовами розвиток різних людських спільнот доповнювався міграційними процесами. У своїй основі представники першої із названих систем розвивали сільське господарство. Інша, кочівницька, система, котра значною мірою все ж таки протистояла осілій, зазвичай сприймається як агресивна, завойовницька. Утім, не все так просто. Із самого початку східні слов’яни та степовики перебували в різноманітних тісних контактах і доволі активно впливали один на одного в різних сферах життя. Якась частина номадів навіть була асимільована автохтонами-землеробами. У цьому зв’язку напрошується певна аналогія зі скандинавами на півдні Київської Русі, на яких клімат і умови життя у новому регіоні проживання теж справили позитивне враження, через що вони у переважній більшості бажали залишатися тут назавжди. Та існувала й принципова відмінність: вихідці із Північної Європи були поступово асимільовані місцевим населенням, а основна ж маса кочівників зберегла в давньоруські часи власну етнічну основу, хоча також не залишила явного сліду на сучасній етнографічній мапі України. Але без врахування відносин зі степняками складно в усьому обсязі зрозуміти історичні процеси розвитку першої східнослов’янської держави.