Роберт Шекли: Цивілізація статусу

Минув певний час, поки останні слова дійшли до свідомості Баррента. Він все ще обмірковував новину про набуте ним ім'я. І поки що не роздумував над тим, до чого може призвести та обставина, що він у якості вбивці опинився на планеті злочинного світу.

Нових в'язнів привели до ряду казарм на майдані А-2. Їх налічувалося близько п'ятисот осіб. Вони ще не були людьми, це були сутності, чиї спогади не сягали за межі минулої години. Сидячи на ліжках, «новонароджені» з загостреною цікавістю розглядали свої власні тіла, свої руки і ноги. В'язні дивилися один на одного і бачили, як ще не сформовані їхні особистості відображаються в очах у інших. Вони ще не були достоту людьми, але, однак, не були й дітьми.

У них залишилися непевні абстракції, розпливчасті привиди спогадів. Дорослішання проходило швидко, народжуючись зі старих звичок і особистих рис, які наче шматочки не до кінця обірваних ниток пов'язували їх із колишнім життям на Землі.

Нові чоловіки чіплялися за неясні спогади про колись відомі їм концепції, ідеї, правила. За кілька годин їхня флегматична стриманість почала відходити. Вони ставали наразі чоловіками. Особистостями. Із закляклої штучної одноманітності почали виникати різкі відмінності. Натура кожного із п'ятисот стверджувалась, і в них почало проявлятись те, що вирізняло їх колись від інших.

Вілл Баррент відстояв у черзі, щоб подивитися на себе в дзеркалі у казармі. Нарешті він побачив приє-много на вигляд молодика з витонченими рисами обличчя, прямим носом і каштановим волоссям. Чоловік мав вольове, чесне лице, не позначене будь-якими сильними пристрастями. Баррент спантеличено відійшов — це було обличчя незнайомця.

Пізніше, уважніше оглядаючи себе, він не міг знайти ні шрамів, ні чогось іншого, що відрізняло б його тіло з поміж тисячі інших. Руки його не мали слідів фізичної праці. Баррент був радше жилавим, ніж мускулястим. Йому було цікаво, яку роботу він мав на Землі.

Вбивство? Він нахмурився. Він не був готовий це прийняти.

Хтось поплескав його по плечу.

— Як ви почуваєтесь?

Баррент обернувся і побачив перед собою широкоплечого рудого здорованя.

— Непогано, — відказав Баррент, — ви були у списку переді мною?

— Саме так. Номер чотириста перший. Деніс Форен.

Баррент назвав навзаєм своє ім'я.

— Ваш злочин? — запитав Форен.

— Вбивство.

Форен кивнув, дещо вражений.

— А я фальшивомонетник. Ви б ніколи не здогадались, дивлячись на мої руки, — він простягнув дві масивні лапи, вкриті рідким рудим волоссям, — але я відчуваю їхню майстерність. Мої руки зберегли пам'ять, як ніяка інша частина тіла. На кораблі я сидів у камері й дивився на свої руки. Вони свербіли. Вони прагнули взятись до роботи. Але решта мене не могла пригадати, до якої саме.

— І що ж ви зробили? — спитав Баррент.

— Я заплющив очі і відпустив руки на волю, — сказав Форен, — і перш, ніж я це усвідомив, вони повели мене до дверей камери і зламали в них замок, — він підняв величезні руки, милуючись ними, — мої розумні бісенята!

— Зламали замок? — запитав Баррент, — а ви ж сказали, що ви фальшивомонетник.

— Ну, так, — відказав Форен, — це було моїм основним фахом. Але пара вмілих рук може зробити багато чого. Я підозрюю, що мене лише спіймали за підробку грошей, але я міг також відкривати сейфи. Мої руки знають забагато як для просто фальшивомонетника.

— Ви дізналися про себе більше, ніж я, — сказав Баррент, — а мені все це ніби сниться.

— Ну, це лише початок, — не вгавав Форен, — повинен бути якийсь спосіб дізнатися більше. Головне — ми на Омезі.

— Авжеж, — буркнув Баррент.

— Не так це й погано, — заспокоїв його Форен, — ви ж чули, що сказав той чоловік? Це наша планета!

— З середньою тривалістю життя три земні роки, — нагадав Баррент.

— Мабуть, просто лякають. Це можуть бути самі балачки, — не здавався Форен, — я б не надто вірив охоронцям. Головне, у нас є своя планета. Ви ж чули, як вони нам сказали: «Земля відкидає вас»? Нова Земля! Та кому вона потрібна? У нас є своя планета. Ціла планета, Баррент! І ми вільні!

— Правильно, друже, — запопадливо озвався маленький чоловічок, уникаючи прямого погляду, — мене звуть Джо, насправді Жуан, але я віддаю перевагу архаїчній формі з ароматом кращих часів. Панове, я не міг не підслухати вашу розмову і я усією душею згоден із нашим рудоволосим другом. Розгляньмо надані нам можливості! Земля нас відкинула? Чудово! Нам теж буде краще без неї. Всі ми тут рівні, вільні люди у вільному суспільстві. Без усіляких одностроїв, охоронців, солдатів. Просто покаянні колишні злочинці, які хочуть мирно жити.