Роберт Шеклі: Злочинна цивілізація

Зачекавши трохи, провадив далі:

— Тепер слухайте уважно, пеони. Я познайомлю вас з вашими обов’язками.

— Перше, що треба знати новачкам, — мовив Квестор, — це розуміти, ким вони є насправді. Це вкрай важливо. І я вам скажу, хто ви. Ви — пеони. Ви — нижчі з нижчих. У вас немає ніякого статусу. Нижче — тільки мутанти, а вони навіть не люди. Питання є?

Квестор почекав. У відповідь — ані звуку.

— Я сказав вам, хто ви, — провадив він далі. — Тепер я розповім вам про інших мешканців Омеги. Найголовніше, будь-хто тут значніший за вас, але й серед них є вищі й нижчі. Одразу за вами йдуть Мешканці, які майже не відрізняються від вас; далі — Вільні Громадяни. Вони носять сірі персні, що вказують на статус, і зодягнені в чорне. Теж не великі-цабе, але вже набагато значніші, ніж ви. Якщо пощастить, дехто з вас може стати Вільним Громадянином.

Над ними стоять Привілейовані, різні верстви, які можна розпізнати за різноманітними символами, — приміром, Гаджі носять золоту сережку. Мало-помалу ви довідаєтесь про всі символи і права окремих суспільних верств і прошарків. Мабуть, слід ще згадати Священиків. Хоча вони й не належать до Привілейованих, їм надано деякі додаткові права й гарантовано недоторканість. Я зрозуміло пояснюю?

Усі слухачі ствердно забубоніли.

— Тоді перейдемо до того, як треба поводитися, зустрівши людину з вищої верстви. Вільного Громадянина пеони з належною повагою повинні вітати його повним титулом. З Привілейованими, як-от Гаджі, говорити дозволяється тільки тоді, коли до вас звернуться, причому слід виструнчитись, потупити очі і скласти руки перед собою. Ви можете піти від Привілейованого громадянина тільки тоді, коли той дозволить. Ні в якому разі не можна сідати в його присутності. Збагнули? Вам ще доведеться дізнатись про силу інших речей. Наприклад, моя посада Квестора дорівнює статусові Вільного Громадянина, але має деякі прерогативи Привілейованих.

Квестор огледів присутніх, переконуючись, що вони затямили його слова.

— Ці бараки — ваш тимчасовий притулок. Я склав графік, за яким ви будете підмітати, мити і таке інше. Можете звертатися до мене будь-коли; за безглузді й настирливі питання каратиму на горло або калічитиму. Просто пам’ятайте, що ви нижчі з нижчих, і тоді, може, виживете.

Квестор трохи помовчав.

— Протягом кількох наступних днів вас усіх розподілять. Дехто потрапить на германієві копальні, хтось — у рибальський флот, дехто вчитиметься ремеслу. Тим часом, поки ви вільні, можете оглянути Тетрагід.

Люди звернули до нього спантеличені погляди, й Квестор пояснив:

— Тетрагід — назва міста, в якому ви перебуваєте, — найбільшого міста на Омезі. — На мить він замислився. — По правді, це єдине місто на планеті.

— А що означає Тетрагід? — спитав Джо.

— Звідки мені знати? — визвірився Квестор. — Гадаю, це одна із старих земних назв, що їх вишукують скренери. Хай там як, зважуйте кожен свій крок, коли підете в місто.

— Чому? — спитав Баррент. Квестор посміхнувся:

— А про це, пеоне, ти мусиш довідатися самотужки. Він повернувся й вийшов з барака.

Коли Квестор зник, Баррент підійшов до вікна, за яким виднів порожній майдан, а далі — вулиці Тетрагіда.

— Хочеш піти туди? — поцікавився Джо.

— Мабуть. Підеш зі мною? Миршавий шахрай похитав головою.

— Гадаю, це небезпечно.

— А ти, Форіне?

— Мені таке теж не до вподоби. Мабуть, ліпше поки посидіти в бараці.

— Сміх, та й годі. Це ж наше місто. Хтось іде зі мною? Форін ніяково згорбив широку спину й похитав головою.

Джо знизав плечима й знову вмостився на ліжку. Решта новаків навіть не глянули в його бік.

— Дуже добре, — мовив Баррент. — Потім я вам усе розповім.

Він почекав ще трохи, сподіваючись, що хтось передумає, й вийшов за двері.

Місто було купою будинків, безладно розкиданих по півострову, що вузькою смугою вклинювавсь у сіре, мертвотне море. Від материка півострів був відгороджений високою камінною стіною, де-не-де прорізаною брамами, скрізь походжали вартові. Найбільшою спорудою в місті була Арена, яку використовували раз на рік для Ігор. Біля Арени були зосереджені урядові будівлі.

Баррент крокував вузькими вулицями, озираючись довкола, намагаючись збагнути устрій свого нового дому. Покручені незабруковані проїзди й темні, пошарпані негодою будинки збудили в ньому неясні уривчасті спогади. Подібне Баррент уже бачив на Землі, але нічого про те не пам’ятав. Спогади мучили його, мов сверблячка, а де саме свербить, він не знав.