Роберт Шеклі: Злочинна цивілізація

За Ареною Вілл потрапив у головний діловий район Тетрагіда. Він заворожено читав вивіски: «НЕДИПЛОМОВАНИЙ ЛІКАР — ТЕРМІНОВІ АБОРТИ»; а далі: «ШЕЛЬМОВАНИЙ АДВОКАТ. ПОЛІТИЧНА ПРОТЕКЦІЯ!»

Баррент туманно відчував: тут щось не так. Він ішов далі, повз крамниці, які рекламували крадені товари, проминув невеличкий заклад із написом: «ЧИТАННЯ ДУМОК! ПОВНИЙ ШТАТ СКРЕНУЮЧИХ МУТАНТІВ! ВАШЕ ЗЕМНЕ МИНУЛЕ ЯК НА ДОЛОНІ!»

Баррентові закортіло ввійти. Та він згадав, що зовсім не має грошей, а на Омезі, здається, гроші шанували над усе.

Він звернув у провулок, проминув кілька ресторанів і вийшов до великого будинку ІНСТИТУТУ ОТРУТИ. («Пільгові умови. На виплат — до трьох років. Результат гарантовано або ж гроші повертаються»). Далі була тільки вивіска: «ГІЛЬДІЯ ВБИВЦЬ, 452 відділення».

Після настановчої бесіди на кораблі Баррент гадав, що на Омезі робиться все для виправлення злочинців. Та, судячи з вивісок крамниць, це було не так. А якщо й так, то виправлення набрало якихось напрочуд дивних форм. Поринувши в роздуми, він сповільнив ходу.

Потім Баррент помітив, що люди тікають з його шляху, ховаються в під’їздах чи магазинчиках. Літня жінка, зиркнувши на нього, одразу дременула.

Щось не так? Може, їх лякає його тюремна роба? Ні, мешканців Омеги нею не здивуєш. У чому ж тоді причина?

Вулицю ніби вимело. Неподалік від нього власник крамниці квапливо опускав металеві жалюзі, ховаючи свій злодійський крам.

— У чім річ? — спитав його Баррент. — Що тут діється?

— Чи ти сповна розуму? — мовив крамар. — Сьогодні ж День Посадки!

— Перепрошую?

— День Посадки! — повторив той. — День, коли сідає корабель із в’язнями. Тікай до свого барака, йолопе!

Крамар опустив останню металеву штору й замкнув її. Баррент раптом відчув крижаний подих остраху. Коїлося щось дуже дивне. Треба негайно вертатися. Який же він дурень, що не довідався більше про звичаї на Омезі перед тим, як…

До нього наближалося троє ошатних чоловіків, у кожного — золота сережка Гаджі в лівому вусі. Всі троє були озброєні.

Баррент рушив від них. Один із Гаджі вигукнув:

— Стій, пеоне!

Баррент помітив, що рука чоловіка потяглася до зброї, й зупинився.

— Що таке?

— Сьогодні День Посадки, — відповів чоловік і глянув на своїх приятелів. — Хто візьметься за нього перший?

— Кинемо жеребок.

— Ось монета.

— Ні, викинемо на пальцях.

— Готові? Один, два, три!

— Він мій, — мовив Гаджі, який стояв ліворуч. Його приятелі відступили назад, а він витяг зброю.

— Стривайте! — заблагав Баррент. — Що ви робите?

— Зараз я тебе застрелю, — повідомив чоловік.

— За що? Чоловік усміхнувся:

— Бо такий привілей Гаджі… У День Посадки ми маємо право застрелити кожного новоприбулого пеона, що вийде зі свого барака.

— Але ж мене не попередили!

— Ще б пак! Якщо говорити про це кожному новачкові, то ніхто з вас не вийде з бараків у День Посадки.

Гаджі прицілився.

Баррент зреагував блискавично. Кинувся на землю тої миті, коли пролунав постріл, почув шипіння й побачив нерівну обвуглену пляму на стіні цегляного будинку, перед яким він стояв.

— Тепер моя черга, — мовив інший чоловік.

— Вибач, старий, ти схибив.

— Роки, любий друже, мають свої привілеї. Відійди. Перш ніж другий Гаджі прицілився, Баррент підхопився на ноги й чкурнув щодуху. Крутий заворот вулиці на мить сховав його, але він чув за спиною погоню. Переслідувачі не поспішали, їхній біг нагадував радше швидку ходу, немов вони були певні, що неодмінно захоплять здобич. Баррент наддав швидкості, звернув у завулок і зрозумів, що помилився. Перед ним був глухий кут. Гаджі неквапом наздоганяли його.

Баррент загнано роззирнувся довкола. Фасади всіх крамниць були заґратовані, двері замкнені. Не було куди ні залізти, ні сховатися.

За півкварталу від себе, там, де були переслідувачі, Баррент помітив розчинені двері. Тікаючи, він пробіг повз них. Над входом була вивіска: «ТОВАРИСТВО ЗАХИСТУ ЖЕРТВ». «Саме для мене», — подумав Баррент.

Він метнувся туди, проскочивши мало не під носом спантеличених Гаджі. Єдиний постріл обпалив землю в нього під п’ятами, а потім він дістався мети й уваливсь у двері.

Його не переслідували: він чув на вулиці голоси, які спокійно обговорювали, чи траплялися такі прецеденти раніше. Баррент збагнув, що потрапив у своєрідний притулок.

Він був у просторій, яскраво освітленій кімнаті. Кілька шарпаків сиділи на лаві біля входу й сміялися з якогось жарту. Трохи далі від них сиділа чорнява дівчина й не зводила з Баррента незмигного погляду зелених очей. А під самою стіною за столом сидів якийсь добродій. Він кивнув Баррентові.