Роберт Шеклі: Координати чудес

День видався доволі-таки недоладний. Кармоді прийшов у контору, мляво залицявся до міс Гіббон, шанобливо заперечував містерові Вейнбоку і хвилин з п’ятнадцять обговорював шанси футбольного клубу «Гіганти» з містером Блеквеллом. Під кінець дня він засперечався з містером Зайдліцем — сперечався затято й нічого в тому не тямлячи — про невпинне виснаження природних ресурсів країни й про безжальний натиск таких вандалів, як корпорація Кон-Ед, армійські будівельники, туристи, мурашки та фабриканти паперу. Всі вони, на його думку, так чи інакше відповідальні за те, що зникають чарівні краєвиди і майже не лишилося закутків незайманої природи.

— Стривай, Томе, — урвав його в’їдливий, прищавий Зайдліц. — Тебе й справді це так допікає?

— А то не допікає!

Міс Гіббон, приваблива і юна, не дуже схильна до теревенів, закинула йому:

— Ох, містере Кармоді, я все ж гадаю, що вам не слід такого казати.

Що ж він, урешті, скоїв і чого йому не слід було казати, Кармоді пригадати не зміг, тому й не розкаявся, хоча почувавсь ніби винним.

Його начальник, пухкенький, лагідний містер Вейнбок, сказав:

— А справді, Томе, у ваших словах таки, мабуть, щось є. Я поміркую над цим.

Сам Кармоді чудово знав, що в його словах небагато глузду і міркувати над ними не варто.

Високий, насмішкуватий Джордж Блеквелл, який міг говорити не ворушачи верхньою губою, процідив:

— Гадаю, ви маєте рацію, Кармоді. Таки справді, якщо Восса переставлять з вільного захисту на місце кутового нападаючого, ми побачимо справжню передачу. Згодом, пригадавши розмову, Кармоді дійшов висновку, що це нічого не дасть. Кармоді був спокійної меланхолійної вдачі, і його обличчя цілком відповідало елегійним рисам такого темпераменту. На зріст був височенький, а думку щодо себе мав занизьку. Часто бував зажурений, майже не виходив з депресій, але завжди прагнув добра. Він був циклотимік, якими, надто після тридцяти, зазвичай бувають високі нащадки далеких ірландців із гострим, недовірливим поглядом.

Він умів пристойно грати у бридж, хоча мав схильність недооцінювати свої здібності. Вважав себе атеїстом, та це була радше звичка, ніж переконання. Шанував переважно героїв, яких можна побачити в Світлиці Обдарованостей. Народився під знаком Діви при заступництві Сатурна, коли той перебував у Домі Сонця. Вже цього вистачало, щоб бути непересічною особою. Але, як і всі люди, він був одночасно ясним і незбагненним. Звичайнісіньке чудо!

З контори Кармоді вийшов о 5.45 і сів на підземку. Там його штурхало й товкло чимало людей, яким він і хотів би поспівчувати як страдникам, та його ребра мимоволі протестували.

Виринув на світ божий на 96-й вулиці і пройшов пішки кілька кварталів до своєї квартири на Вест-Енд Авеню. З ним весело привітався швейцар, дружньо кивнув ліфтер. Кармоді відімкнув двері, зайшов у квартиру й ліг на кушетку. Дружина відпочивала в Майамі, тому він безкарно висадив ноги на мармуровий столик.

Через якусь мить загриміло, і посередині вітальні спалахнула блискавка. Кармоді сів і не знати з якого дива поклав пальці на горло. Ще кілька секунд гриміло, а далі заграли сурми. Кармоді квапливо зняв ноги з мармурового столика. Сурми змовкли, і натомість бравурно зазвучали волинки. Ще раз спалахнула блискавка, і в її сяйві з’явився чоловік.

Чоловік був середній на зріст, кремезний, білявий, кучерявий, зодягнутий у золотистий плащ та оранжеві панталони. Обличчя, як тисячі інших, хіба що бракувало вух. Він ступив два кроки вперед, зупинився, простяг руку в порожнечу і висмикнув згорток, дуже надірвавши його при цьому. Прочистив горло — немов раптом заплішило перегрітий підшипник — і проказав:

— Вітання!

Кармоді не відповів, бо від несподіванки йому відібрало мову.

— Ми з’явились, — вів далі чужинець, — як випадковий відповідник непогамовного прагнення. Вашого! Чи людини взагалі? Отже, не так! Ну?

Чужинець чекав на відповідь. Кармоді лише йому відомими методами переконався, що все відбувається саме з ним і таки насправді, і відповів, як годиться в такому випадку:

— Боже, що це все означає?

— Це все для вас, Кар-Мо-Дію! Із перетоку наявного ви виграли маленьку, однак вагому частку того, що може бути. Хіба ж це не радість? Конкретніше: ваше ім’я спонукало все інше. Випадкове знову здобуло перемогу. Рожевочленна Невизначеність, наковтавшись наркотиків, тішиться, що старезна Сталість знов ув’язнена в Печері Неминучості. Хіба не причина радіти? То чому ж ви ні?